Мендель не пустили до Європарламенту: що це говорить про ціну «корисних українців»

Формально йшлося про участь у панелі, де Мендель представили як спікерку з України, яка поділиться «особистим досвідом». Питання лише в тому, який саме досвід вона могла запропонувати. У Офісі Президента вона працювала трохи більш ніж два роки — з червня 2019-го по липень 2021-го, тобто задовго до повномасштабного вторгнення, і займалася виключно комунікаціями та медіасупроводом. Ні мирних переговорів, ні військових дій, ні стратегічних державних рішень у її біографії немає.

Далі був розрахунок на монетизацію цього періоду — книжка «Кожен з нас президент», яку розкритикували за поверхневість, перебільшення власної ролі та зневагу до Революції Гідності. Сама вона зізнавалася в статті-викритті, що здобула дисертацію за хабар у 200 доларів. Тобто підстав вважати її глибоким експертом із питань війни й миру немає.

Значно важливіше те, як змінилася її риторика. Після кількох років тиші Мендель дала інтерв'ю американському проросійському медіаглядачу Такеру Карлсону, де звинуватила українську владу в навмисному затягуванні війни заради утримання влади та повторила кремлівські тези про Стамбул. Нині вона пише англомовні пости, в яких перекладає провину за російські обстріли українських міст і гуманітарну катастрофу на саму Україну: за її версією, Москва морить людей холодом лише у відповідь на удари ЗСУ по об'єктах у глибині Росії. Про те, що цивільну інфраструктуру нищили задовго до появи в України далекобійних спроможностей, вона не згадує. Окремий епізод — звернення до Путіна російською зі сльозами в кадрі та закликом «не допускати вбивства слов'ян слов'янами», тоді як окуповані Олешки місяцями живуть без ліків і їжі через російську блокаду, а гуманітарні коридори обстрілюють ворожі дрони.

Контекст заходу AfD теж показовий. Поруч із Мендель там мали виступати швейцарський редактор Роджер Кепель, відомий компліментарним інтерв'ю з кремлівським пропагандистом Владимиром Соловйовим, і співголова AfD Тіно Хрупалла, який публічно каже, що «не бачить загрози» для Німеччини з боку Росії, — при тому що той самий Соловйов роками в ефірі обіцяє «знищити Берлін».

Для України тут важливий практичний висновок. Проросійські сили в Європі потребують не експертизи, а обличчя з українським паспортом, яке надає їхнім тезам видимість внутрішньої української позиції. Досвід попередників це підтверджує: Ігор Гіркін, який позиціонував себе визволителем, тепер за ґратами в Росії, а численні «штатні українці» з російських ефірів перетворилися на одноразовий реквізит. Мендель іде тим самим шляхом.

Підсумок простий: не варто переоцінювати вагу таких епізодів — вони не змінюють ані ходу війни, ані позиції європейських інституцій. Але вони добре показують межу між медійною гучністю та реальним впливом. Саме тому відмова у доступі до Європарламенту — не прикра випадковість, а тверезе нагадування про те, чим насправді є такі «спікери з України» для тих, хто їх запрошує.