Удар по нафтопроводу Саудівської Аравії: що стоїть за атакою та як це змінює регіон

Заступник директора Центру близькосхідних досліджень Сергій Данилов в інтерв'ю Radio NV розповів про атаку іракських проксі на нафтопровід у Саудівській Аравії, відмову США завдати удар у відповідь, а також про запит Ірану на російські реактивні безпілотники та спроби відновити балістичну програму.

Нафтопровід Схід–Захід зупинили після атаки, яка сталася на тлі розширення війни на Близькому Сході. Цей маршрут дає змогу експортувати нафту в обхід Ормузької протоки — ключової морської артерії для світового ринку енергоносіїв. За повідомленням Reuters, президент США Дональд Трамп заявив, що до атаки, ймовірно, причетний Іран.

Данилов наголошує: перенесення протистояння на критичну енергетичну інфраструктуру країн Перської Затоки не є чимось новим. За його словами, це триває від початку війни 28 лютого цього року, коли Сполучені Штати, а згодом і Ізраїль долучилися до атак на іранські військові об'єкти та військово-промисловий комплекс. Він зауважує, що вже приблизно за тиждень після початку цієї війни іранські сили атакували не лише американські військові об'єкти в арабських країнах Перської Затоки, а й цивільну інфраструктуру — зокрема енергетичну — Катару, Кувейту, Об'єднаних Арабських Еміратів і Саудівської Аравії.

Таким чином, удар по трубопроводу Схід–Захід варто розглядати не як разовий інцидент, а як ланку ширшої кампанії, спрямованої проти енергетичної інфраструктури регіону. Для країн Перської Затоки це означає постійний ризик для експортних маршрутів і, відповідно, для надходжень від продажу нафти. Для світового ринку — додаткову невизначеність щодо стабільності постачань, особливо якщо альтернативні шляхи, як-от обхід Ормузької протоки, виявляться вразливими.

Окремо Данилов згадує запит Ірану на російські реактивні безпілотники та спроби Тегерана відновити балістичну програму. Ці два напрями разом указують на те, що Іран прагне не лише чинити тиск на супротивників у регіоні, а й нарощувати власний військово-технологічний потенціал. Для США та Ізраїлю це означає необхідність враховувати одразу кілька фронтів — від проксі-атак на інфраструктуру до розвитку ракетних і дронових спроможностей.

Відмова США завдати удар у відповідь на атаку також є важливим сигналом. Вона може свідчити про спробу уникнути подальшої ескалації або про вибір інших інструментів тиску. Водночас така стриманість не усуває самої загрози: якщо атаки на енергетичні об'єкти триватимуть, країни Затоки змушені будуть шукати додаткові засоби захисту, а світові покупці нафти — враховувати нові ризики у своїх розрахунках.

Підсумок: атака на нафтопровід Схід–Захід — це не ізольований випадок, а частина тривалого протистояння, яке вже охопило енергетичну інфраструктуру кількох країн Перської Затоки. За оцінкою Данилова, події на Близькому Сході матимуть дуже великі впливи ще декілька років.