Повернення з полону: 9 726 дорослих і 2 573 дитини — що це означає

Про ці дані повідомив уповноважений Верховної Ради з прав людини Дмитро Лубінець. За його словами, серед тих, кого вдалося визволити, — 8 823 військовополонених і 903 цивільних. Окремо йде категорія дітей: 2 573 українські дитини, яких Росія депортувала або примусово перемістила, вже повернулися додому.

Цифри важливі не самі по собі. Вони показують масштаб проблеми: ідеться не про одиничні випадки, а про тисячі родин, для яких повернення близької людини — головна подія року, а часто й усього життя. Водночас кожне звільнення — це результат тривалих переговорів, посередництва міжнародних партнерів і роботи багатьох установ. Саме тому процес такий повільний і не завжди публічний: про частину домовленостей не повідомляють, поки люди не опиняться на підконтрольній Україні території.

Лубінець наголосив, що попри досягнуте, багато українців досі перебувають у руках ворога. «За кожним із них — родина, яка чекає. Їх потрібно повернути. І зробити це потрібно зараз, поки вони живі», — сказав омбудсман. Ця теза — ключова для розуміння контексту: час тут працює проти людей, адже умови утримання, стан здоров'я та доступ до медичної допомоги залишаються критичними.

Окремий блок — міжнародний тиск. Лубінець закликав партнерів не дати питанню повернення українців загубитися на тлі інших політичних тем і домагатися покарання для винних. «За депортацію українських дітей, катування та інші порушення норм міжнародного гуманітарного права щодо військовополонених і цивільних. Потрібно посилювати санкції проти тих, хто причетний до цих злочинів», — підкреслив він. Іншими словами, повернення людей і відповідальність за скоєне розглядаються як дві частини одного процесу: без тиску на причетних обміни та звільнення відбуватимуться повільніше.

Що це означає для країни. По-перше, повернення цивільних — окрема проблема, яку часто затіняють обміни військовополоненими, хоча серед звільнених їх сотні. По-друге, тема депортованих дітей залишається однією з найчутливіших у міжнародній політиці, і саме на ній Україна будує частину своїх вимог до партнерів. По-третє, кожне звільнення потребує подальшої роботи всередині країни: реабілітації, документів, соціальних виплат, пошуку житла й роботи. Без цього повернення не стає повноцінним.

Останній відомий епізод — 3 вересня, коли на підконтрольну Україні територію повернули 13 громадян, серед них літніх, маломобільних і тяжкохворих. Такі випадки показують, що пріоритет віддають тим, чиє життя під загрозою найбільше. Але загальна картина залишається такою: попереду — ще тисячі людей і тривала робота, яка залежить і від міжнародної підтримки, і від готовності партнерів тримати цю тему в порядку денному.