Могила, якої немає: як і чому було втрачено прах Івана Мазепи

21 вересня 2026, 14:55 ·1371 слівредакція

Місце поховання гетьмана Івана Мазепи досі невідоме — не існує ні хреста, ні склепу, куди міг би прийти дослідник чи паломник. Історія його праху — це шлях через кордони, таємні перепоховання і остаточне знищення пам'ятки вже у XX столітті.

Іван Мазепа помер у ніч з 21 на 22 вересня 1709 року (2 жовтня за новим стилем) у передмісті Бендер — селі Варниця, на території сучасної Молдови. Туди гетьман разом із шведським королем Карлом XII та залишками розбитої армії відступив після поразки під Полтавою. Виснажливий перехід через степи, переправа через Дніпро біля Переволочної, спека й брак провіанту остаточно підірвали здоров'я сімдесятирічного гетьмана, який страждав від подагри. Останні тижні він майже не вставав з ліжка.

Поховали його спершу там же, у Варниці, за православним обрядом. Але козацька старшина усвідомлювала загрозу: московський цар Петро I сприймав перехід Мазепи на бік Швеції як особисту образу. Ще за життя гетьмана він наказав виготовити срібний «Орден Юди» для публічної страти, а московський посол Петро Толстой пропонував османській владі великі гроші за видачу Мазепи живим. Коли ж надійшла звістка про смерть, Петро I відмовився вірити й вимагав доказів або передачі тіла. Документальних підтверджень підготовки викрадення праху немає, але старшина мала підстави для паніки: цар уже практикував наругу над тілами ворогів — зокрема, 1697 року наказав викопати останки боярина Івана Милославського.

Тож наступник Мазепи Пилип Орлик разом зі старшиною вирішив таємно перевезти прах подалі від московського впливу — до Галаца (тоді Волощина, нині Румунія), великого православного центру з мурованою церквою Святого Георгія. Тіло помістили у труну, вкладену в дерев'яний саркофаг, і навесні 1710 року процесія з козаків та шведських представників вирушила на південь. У Галаці митрополит відправив службу, труну опустили в цегляний склеп під підлогою храму, а зверху поклали плиту з гербом гетьмана.

Спокій виявився нетривким. Під час російсько-турецької війни 1711 року, відомої як Прутський похід, османські та татарські загони, проходячи через Галац, займалися мародерством. У церкві Святого Георгія вони розбили плиту й цегляне склепіння, розкрили саркофаг у пошуках золота, а не знайшовши коштовностей, викинули останки на вулицю. Місцеві священики та козаки згодом зібрали прах і перепоховали його в тому ж склепі, але вже без урочистостей.

Остаточну крапку поставив комуністичний режим. У 1962 році влада Галаца в межах кампанії «систематизації» міст на чолі з Георге Георгіу-Дежем ухвалила рішення знести старовинний храм заради типової житлової забудови. 28 жовтня 1962 року церкву зруйнували важкою технікою. Коли будівельники дісталися фундаменту й розкрили підземні крипти, археологічних досліджень чи належної ексгумації не проводили — цегляний склеп Мазепи розтрощили. За найдостовірнішими даними дослідників, будівельне сміття, перемішане з людськими кістками та уламками поховань, вивезли з території. Тіло гетьмана було втрачене назавжди.

Нині на місці храму стоять звичайні багатоквартирні будинки. Лише 2004 року завдяки зусиллям українських дипломатів та істориків у парку неподалік відкрили пам'ятний знак — кенотаф, символічну могилу. Подібний меморіал є і у Варниці, на місці першого поховання.

Для України ця історія має цілком практичний вимір: вона показує, як фізична втрата пам'ятки не означає втрати пам'яті. Могили Мазепи немає, але його постать залишається в українському та європейському історичному наративі — а спроби стерти її роками лише закріплювали цю присутність.