25 років «Детектора медіа»: як видання змінило уявлення про журналістику в Україні

Своїми оцінками поділилися ведучий і документаліст Юрій Макаров та журналістка, телеведуча, віцепрезидентка Українського PEN Мирослава Барчук. Обидва респонденти наголошують: роль видання виходить далеко за межі медійної критики.

За словами Мирослави Барчук, саме завдяки «Телекритиці», а згодом «Детектору медіа» журналістські стандарти, відповідальність медіа та питання незалежності стали частиною публічного дискурсу. «25 років тому не було не лише чітких критеріїв професійної журналістики, а й навіть усталеної мови (я назвала б її мовою професійної саморефлексії), щоб цю розмову вести», — зазначає вона. На її думку, видання сформувало цю мову, а отже зробило внесок не лише в журналістику, а й у розвиток громадянського суспільства загалом.

Окремо Барчук зупиняється на ролі видання під час ключових суспільних подій. Під час Помаранчевої революції «Телекритика», за її словами, була не просто на «світлому боці», а стала платформою, де окремі історії про цензуру й темники склалися в розуміння системної проблеми, а обурення журналістів перетворювалося на солідарність і здатність діяти разом. Убивство Георгія Ґонґадзе дало поштовх до спільної дії, а видання стало точкою збору. За часів Януковича «Телекритика» була серед ініціаторів руху «Стоп цензурі!», а під час Революції гідності робила щоденні моніторинги новин, фіксувала маніпуляції та документувала насильство щодо журналістів. Нині, в умовах повномасштабної війни, «Детектор медіа» залишається одним із головних майданчиків, де обговорюється межа між виправданими обмеженнями заради національної безпеки та політичною цензурою — від телемарафону й доступу журналістів до інформації до тиску на редакції. Головною рисою команди вона називає наполегливу, вперту, тривалу працездатність.

Юрій Макаров згадує, що ще до появи видання його фактично в одній особі творила Наталія Лигачова, яка на той час працювала в «Дні» і заповнила практично порожню нішу. Пізніше назва «Детектор медіа» почала краще відповідати порядку денному, адже телебачення поступово втрачало значення. Він наголошує, що критика є частиною творчого процесу, а телебачення досі потребує фахової оцінки. Водночас, за його спостереженням, із часом предмет дослідження радикально змінився: настала доба «постправди», і сьогодні видання — радше не критика, а рефлексії про комунікацію як таку, спроба впровадити в них дещицю етосу. Під час великої війни, переконаний Макаров, найменше варто займатися протидією ворожій пропаганді — для цього є інші люди й ресурси. Натомість варто самим фактом існування нагадувати, що є цінності, критерії, смак і, зрештою, Україна.

Макаров також пригадав, що колись сам був об’єктом наполегливої критики видання за часів роботи над «Культурним фронтом» на УТ-1, і згодом зрозумів: авторами розгромних рецензій були колишні ведучі культурних програм, які мали власні уявлення про якість. Він зізнався, що часто не погоджується з оцінками, але намагається не сперечатися публічно. На питання про найбезглуздішу плітку про себе відповів, що утримається, але пообіцяв розповісти «карколомну історію» після закінчення війни. Принциповість команди він пояснив через притчу про редактора, який, за словами його покійного товариша, має передусім не піддаватися компромісам. Прогнозувати майбутнє видання через 25 років Макаров не береться, але бажає команді вірити, що всі зусилля не марні.

Ювілейні публікації з відповідями читачів триватимуть протягом вересня на сайті видання та в його соцмережах у різних форматах — бліц-інтерв’ю, опитувань тощо.