Символ доби: як жовто-блакитна ручка випередила незалежність
Різниця між червоно-синьою та жовто-блакитною ручкою — рівно один рік. Але саме в цей період радянська Україна остаточно втратила ініціативу, а національні кольори стали провісником майбутніх змін.
Для сучасного читача два кольори на канцелярській ручці можуть здатися дрібницею. Однак на початку 1990-х поєднання жовтого з блакитним було не просто естетичним рішенням, а своєрідним маніфестом. У школах існувала неофіційна заборона використовувати ці кольори разом — їх пов'язували з «українським буржуазним націоналізмом».
Показовою є історія двох сувенірних ручок, які зберігає колишній секретар Прилуцького міськкому комсомолу. У червні 1989 року він побував на урочистостях у Києві, в музеї Леніна (нині — Український дім). Там він бачив Володимира Щербицького — тодішнього лідера республіки. Той справляв враження фізично втомленої людини, якій важко пересуватися залом. Для нього навіть встановили ліфт у музеї.
Ця деталь віддзеркалювала стан усієї системи: зовнішня парадність і впевненість у власній непорушності, а всередині — глибоке виснаження. За рік ситуація змінилася до невпізнанності. У червні 1990-го делегатам XXVI з'їзду ЛКСМУ вже роздавали ручки жовто-блакитного кольору. Незалежності ще не було — до неї залишалося понад рік, але символічний злам уже відбувся.
Молодь, як часто буває в переломні моменти, відчула зміну епох раніше за політичні інституції. Саме ці дванадцять місяців стали періодом, коли Українська РСР фактично припинила своє існування у свідомості людей, поступившись місцем образу незалежної держави.
Історія іноді залишає сліди не лише в архівних документах, а й у найбуденніших речах — таких, як дві ручки на письмовому столі, між якими вмістилася ціла епоха.
