Суспільство випередило державу: що означає розрив швидкостей для України
Українське суспільство за 12 років великої війни еволюціонувало швидше за державу. Цей розрив став головним політичним фактом 35-го року незалежності, і саме він визначатиме, чи зможе країна уникнути нових потрясінь.
Приклад із природою допомагає зрозуміти суть явища: зграя шпаків рухається як єдине ціле без жодного керівного центру. Кожен птах орієнтується лише на шість-сім сусідів, і цього достатньо для узгодженого польоту тисяч. Подібний принцип цього літа продемонстрували українські міста, коли півтора десятка населених пунктів організували одночасні акції о дев'ятій ранку без централізованого штабу чи бюджету. Те, на що державі потрібні місяці нарад і звітів, суспільство зробило за ніч.
Еволюція суспільства і держави відбувається за різними моделями. Держава, за аналогією з теорією палеонтолога Стівена Гулда, рухається стрибками: зміни відбуваються лише під тиском криз — Майдану, війни, міжнародних партнерів. Суспільство ж еволюціонує безперервно, щоденними маленькими кроками, бо його вчителем є саме життя. Цей ритм пояснює, чому в моменти небезпеки держава відкривається і вбирає енергію суспільства, а коли загроза минає — знову зачиняється у своїй вертикалі.
Математичне підґрунтя цього явища описав кібернетик Вільям Росс Ешбі: система управління має бути не менш різноманітною, ніж середовище, яким вона керує. Вертикаль з єдиним центром ухвалення рішень не здатна арифметично впоратися зі складністю війни, технологічних змін і мільйонів людей у русі. Тому суспільство наростило власне різноманіття: горизонтальні мережі збирають гроші на батальйони, виробляють дрони, вивозять людей з-під обстрілів і вчать операторів швидше, ніж держава погоджує документи.
Однак ця енергія не є автоматичним благом. Вона може текти двома руслами. Одне з них — самосуд, як у випадку з натовпом на Сихові, що перекидав автомобіль і влаштовував паралельні «трибунали». Інше — мирні площі, де тисячі людей виходять із картонками замість каміння, самостійно тримають дисципліну і вдосконалюють форми протесту, передаючи цей досвід наступним поколінням. Різниця між цими руслами не в енергії, а в наявності берегів — правил, які спільнота накладає на себе сама.
Головне питання 35-ї річниці незалежності не в тому, чи сильне суспільство — війна відповіла на це. Питання в тому, чи можна перетворити зв'язок, який вмикається лише катастрофою, на постійний механізм, через який енергія суспільства щодня живить державу. Бо цикл, у якому влада чує людей лише коли горить, має вбудований лічильник: кожна наступна пожежа мусить бути більшою за попередню. Довіра до найближчих вже виборена, а спільні правила — договір між зграєю і землею, над якою вона летить — ще належить написати.
