Справа Сергія Дячука: донька політв'язня розповіла про роки невідомості та надію на обмін

Затримання Сергія Дячука сталося 14 листопада 2024 року — до нього прийшли з обшуком. Як розповіла його донька Анастасія Ягіліна, чоловікові інкримінують «державну зраду» та «співпрацю з СБУ», а також заявляють про нібито знайдені під час обшуку боєприпаси. За її словами, слідство згадує 275 статтю і патрони, яких, переконана жінка, у батька не було. Увесь цей час він перебуває під вартою.

Особливо болючим для родини стало те, що до травня 2026 року Дячук мав статус інкомунікадо — рідні не мали жодних відомостей про його місцеперебування. За словами Анастасії, вони зверталися до восьми інстанцій, і кожна відповідала, що таку людину не затримували, за такою статтею вона не проходила і взагалі не перебуває в полі зору. Лише у травні надійшов лист, із якого стало відомо: батько — у СІЗО №2 Сімферополя. Відтоді спілкування з ним можливе тільки через адвокатів, а судове засідання у справі, за словами доньки, має відбутися у жовтні.

Історія цієї родини — це історія про людину, чиє життя було далеке від політики. Сергій Дячук народився на Волині, у місті Рожище, згодом разом із батьками переїхав до Коктебеля, де познайомився з майбутньою дружиною. У 1992 році в них народилася донька Анастасія. Пізніше сім'я перебралася до Дніпра, там з'явився на світ молодший син, а сам Сергій повернувся до Криму — у Бахчисарайський район, де займався господарством і вирощував фрукти. Паралельно він працював ювеліром: виготовляв прикраси, зокрема й для рідних. На весілля доньки зробив обручку — срібло зі впаяними золотими пластинами, що, за словами Анастасії, під силу одиницям.

«Я могла в будь-який момент зателефонувати, сказати: "Мене ображають, маму ображають". І він прийде, навіть розбиратись не буде, він спочатку покарає того, хто нас образив. Потім вже вдома, якщо треба, і нам по шиї дасть», — згадує донька про батька. І додає: «Моя мрія особиста — це щоб він повернувся. Я мрію про те, що сяду і поїду на той автобус, який його привезе сюди, і буду його зустрічати».

Що це означає для родини і для країни загалом? По-перше, справа Дячука ілюструє, як в окупованому Криму будь-яка людина може опинитися за ґратами за звинуваченнями, які неможливо ані перевірити, ані оспорити ззовні. Статус інкомунікадо, коли рідні місяцями не знають про долю близької людини, — це фактично виключення людини з правового поля. По-друге, історія показує, наскільки важливим залишається механізм обмінів: саме з ним родина пов'язує надію на повернення. По-третє, такі випадки нагадують, що за сухими формулюваннями «державна зрада» стоять конкретні сім'ї, чиї життя розділені на «до» і «після».

Поки справа Дячука йде до суду, його донька живе очікуванням. Вона вірить, що доказів провини батька немає і бути не може, а її найбільша мрія — зустріти автобус, який привезе його додому.