Справа Кравченка: як генпрокурор виїхав з країни й що це означає

Колишній генеральний прокурор Руслан Кравченко виїхав з України вночі 14 вересня через пункт пропуску «Шегині» — приблизно о 2:30. За кілька годин до того, о 23:19 13 вересня, він вніс до Єдиного реєстру досудових розслідувань відомості про підозру директору НАБУ Семену Кривоносу, а також підписав підозру особі, наближеній до керівника САП Олександра Клименка. Близько першої години ночі з'явилася його заява про тимчасову відмову від особистої державної охорони. Дружина Кравченка перетнула кордон із Молдовою ще 12 вересня, згодом опинившись у Румунії.

Ці події стали фіналом операції «Карфаген», яку НАБУ і САП розпочали 4 вересня. Її метою було руйнування «даху» над шахрайськими кол-центрами в правоохоронних органах. Обшуки відбулися і в підлеглих генпрокурора, і в самого Кравченка. Після цього він кілька днів то зникав, то з'являвся, а 7 вересня вдень заявив, що у відставку не збирається, ввечері ж після зустрічі з президентом оголосив про «свідоме політичне» рішення піти. Подання про звільнення до парламенту протягом тижня так і не надійшло; за кулуарними повідомленнями, голова фракції Давид Арахамія заспокоював, що поспішати нема куди.

Пауза виявилася не випадковою. Як з'ясувалося, Кравченко використав цей час для підготовки підозр керівникам антикорупційних органів, а потім залишив країну. Президент Володимир Зеленський 14 вересня публічно заявив: «У цього генерального прокурора є тільки один шлях: звільнення з посади. Саме це я йому і сказав. Україна бачила всі причини. Якщо він вважає це політичним тиском, нехай так і називає». Того ж дня підозру Семену Кривоносу заступник генпрокурора Максим Крим позначив у реєстрі як скасовану й внесену помилково. 15 вересня парламент проголосував за відставку, президент її підписав, але Кравченко в країну не повернувся, підтвердивши, що перебуває у «службовому відрядженні».

Для антикорупційної вертикалі ця історія має кілька вимірів. По-перше, вона показала, наскільки вразливими залишаються НАБУ і САП, коли генеральний прокурор має повноваження підписувати підозри народним депутатам і фактично може використовувати цей інструмент як важіль тиску. По-друге, вона поставила під сумнів дієвість запобіжників: особа, яка вже не є генпрокурором, продовжує перебувати за кордоном у статусі відрядження, а питання про її відповідальність залишається відкритим. По-третє, історія вивела на поверхню ширший контекст — зв'язки Кравченка з податковою службою, яку він очолював до переходу в Офіс генпрокурора, та обшуки в посадовців, пов'язаних із фіскальним органом.

За версією співрозмовників у правоохоронних органах, серед тригерів, які підштовхнули Кравченка до втечі, називають і загрозу підозри від НАБУ і САП, і побоювання щодо можливої операції «Імператор», і те, що 13 вересня він дізнався про встановлений щодо нього маячок у базі прикордонників. Керівник САП Олександр Клименко на брифінгу зазначив, що допомагати Кравченку міг його близький товариш, юрист Дмитро Борзих, підозрюваний у справі «адвокатів-хакерів». У своєму відеозверненні Кравченко прямо говорив про політичний вплив на його роботу — що, ймовірно, мало стати аргументом у подальшій боротьбі за політичний притулок.

Підсумок для країни такий: кадрове рішення ухвалено, посадовець за кордоном, а питання про те, чи буде він нести відповідальність і чи зміниться сама система, за якої генеральний прокурор міг використовувати підозри як політичний інструмент, залишається без відповіді. Операція «Карфаген» перевірила політичний імунітет влади — і цей тест вона не пройшла.