Музеї на ТОТ: як Росія переписує історію та стирає ідентичність

Ключове завдання музею у цивілізованому світі — створити простір для збереження й демонстрації цінностей, де люди навчаються, отримують задоволення та замислюються. Натомість Росія на окупованих територіях використовує музеї з протилежною метою: контролювати мислення та спрямовувати пам'ять і уявлення людей у потрібний Кремлю бік. Пріоритетна аудиторія такої політики — діти та молодь, хоча до неї залучають і дорослих, зокрема в'язнів.

Механізм присвоєння української спадщини щоразу однаковий: військова присутність, фіктивний «референдум», закон про включення території до складу РФ і закон, що оголошує місцеву культурну спадщину російською власністю. Цю схему вперше випробували 2014 року в Криму, а 2022-го повторили на Донеччині, Луганщині, Херсонщині та Запоріжжі. Закріплено її на стратегічному рівні — у Стратегії національної безпеки РФ та Стратегії державної культурної політики, які оновили під потреби окупаційної адміністрації. Такі дії порушують Гаазьку конвенцію про захист культурних цінностей 1954 року та Другий протокол до неї, що кваліфікується як воєнний злочин за статтею 8(2)(b)(ix) і потенційно злочин проти людяності за статтею 7(1)(h) Римського статуту МКС.

У схему привласнення та музейної пропаганди залучені не лише чиновники, а й російські науковці, діячі культури, церковники та військові. Систематичності процесу надає програма «Земський працівник культури»: 2025 року на ТОТ приїхав 71 російський культпрацівник, на 2026-й планують ще 103. Спочатку музеї перереєстровують за російським законодавством, працівники проходять «перевірки лояльності», а колекції включають до російських реєстрів. Незручні експонати ховають або викидають, натомість привозять «правильні». Приклад — квітнева виставка «Велике російське слово» в Бердянському художньому музеї, де до фондів передали 64 картини російських художників.

Ідеологічна робота музеїв на ТОТ зводиться до трьох наративів. Перший — окуповані території «споконвічно російські»: Херсонес подають як «колиску православ'я та російської державності», музеї відзначають «Кримську весну». Другий — перемога у Другій світовій виключно російський спадок, а боротьба з нацизмом триває: від 2022 року з'являються виставки про злочини «київського неонацистського режиму» та експозиції про російську армію. У Токмаку краєзнавчий музей навіть поповнив експозицію збитим дроном та уламком боєприпасу Switchblade. Третій — Росія захищає традиційні цінності проти «занепалого Заходу», зрощуючи культуру з силовими структурами: окупаційні інституції співпрацюють із військовою комендатурою та проводять спільні заходи для особового складу. Контроль над молоддю подають під виглядом турботи — як «профілактичні» заходи про відповідальність неповнолітніх у Старобільському краєзнавчому музеї, що фактично є залякуванням.

Україна не може діяти симетрично, тож потрібні інші стратегії протидії. Юридично поняття культурного геноциду досі не визнане міжнародною спільнотою, але Верховна Рада розглядає законопроєкт про зміни до ККУ, які визначатимуть руйнування культури та насильницьку асиміляцію злочином геноциду. Кожну виставку чи лекцію на ТОТ треба документувати — основними доказами стає моніторинг відкритих джерел. Міжнародна спільнота має визнати нищення музеїв частиною російської стратегії, а музейний світ — створити реєстр викраденої спадщини. Найважливіше — сформувати стійкий історичний наратив через навчальні курси, підручники та шкільні програми; перший крок — деколонізаційний гід для музеїв. Цю роботу вже ведуть громадські організації, зокрема «Товариство Рафаеля Лемкіна», DOFA Fund та лабораторія HeMo.

Музеї не є нейтральними сховищами пам'яті. Нищенням українських музеїв Росія стирає українську ідентичність, подаючи окупацію як «повернення». Найвразливіше місце будь-якої нації — система цінностей: доки вона живе у свідомості народу, нація невразлива для агресії. Про переможця у війні судитимуть з того, чий музей оповідає історію.