Могила Кочубея в Лаврі: як страченого донощика перетворили на імперський символ

Могила Василя Кочубея та Івана Іскри розташована на території Києво-Печерської лаври, біля Трапезної церкви Антонія і Феодосія Печерських. Відвідувачам достатньо пройти повз Успенський собор до масивної Трапезної палати з великим куполом — поховання лежить просто біля стіни храму, поруч із доріжкою. Аби зрозуміти, як опальний донощик опинився в духовному центрі, авторитет якого визнавав увесь православний світ, варто повернутися до подій початку XVIII століття.

Василь Кочубей походив із впливового роду, за однією з версій — кримськотатарського походження (від імені Кучук-бей). На межі XVII–XVIII століть він був одним із найбагатших магнатів Лівобережжя і обіймав посаду генерального судді, довгі роки залишаючись близьким соратником гетьмана Івана Мазепи. Родини підтримували тісні зв'язки: гетьман був хрещеним батьком доньки Кочубея Мотрі. Конфлікт мав дві складові. Особиста спалахнула 1704 року, коли між юною Мотрею та літнім Мазепою виникли почуття і гетьман офіційно посватався. Кочубей із дружиною Любов'ю Федорівною відмовили категорично: за тогочасним церковним правом шлюб хрещеного батька з похресницею прирівнювався до кровозмішення. Мотря втекла до гетьманського двору, але Мазепа, уникаючи скандалу, повернув її батькам у супроводі московського гарнізону. Політична складова визрівала на тлі Великої Північної війни: Мазепа, побоюючись централізаторської політики Петра I, яка загрожувала автономії Гетьманщини, почав таємні контакти зі шведським королем Карлом XII та його ставлеником у Польщі Станіславом Лещинським.

Кочубей належав до старшини, орієнтованої на Москву. Першу спробу донести цареві він зробив 1707 року через ченця Никанора, а навесні 1708-го об'єднав зусилля з полтавським полковником Іваном Іскрою. Через Петра Яценка вони передали до царської канцелярії донос, відомий як "33 статті": йшлося про таємне листування гетьмана з Лещинським, плани відірвати Україну від Московського царства й передати її під протекторат Польщі чи Швеції, а також про спроби налаштувати старшину проти царя. Петро I тоді цілком довіряв Мазепі, тож розцінив донос як наклеп, продиктований особистою помстою. Заарештували не гетьмана, а авторів. Кочубея та Іскру доправили до Вітебська, де слідство вели канцлер Гаврило Головкін і віцеканцлер Петро Шафіров. Допити супроводжували тортури на дибі та батоги; не витримавши, Кочубей відмовився від свідчень і заявив, що вигадав звинувачення через образу та підбурювання дружини. Петро I передав в'язнів на суд самому Мазепі — демонстративний жест довіри. У липні 1708 року в таборі поблизу Білої Церкви, у селі Борщагівка (нині Погребищенський район Вінницької області), військовий суд старшини засудив обох до смерті. 14 (25) липня, за іншими даними 15 (26) липня, їм відрубали голови, а тіла поховали на місці.

Уже за кілька днів ситуація змінилася: за однією з версій, завдяки родинним зв'язкам тіла перепоховали 17 липня 1708 року в Києво-Печерській лаврі біля Трапезної церкви. А наприкінці жовтня Мазепа відкрито уклав союз із Карлом XII. Дізнавшись про це, царська канцелярія визнала правдивість "33 статей": Кочубея та Іскру офіційно реабілітували, їхні родини повернули конфісковані маєтки й отримали додаткові привілеї, а страчених проголосили "мучениками за вірність государю". На могилі з'явилася пам'ятна плита з імперською епітафією. Сучасний чавунний надгробок — пізніша копія, відлита між 1893 та 1895 роками, коли тут зводили нову Трапезну церкву, бо оригінал початку XVIII століття зазнав руйнувань. Напис церковнослов'янською точно відтворює текст XVIII століття, починається словами "Кто прочтет, удивися сему..." і розповідає про події 1708 року з позицій російської імперської ідеології.

Вибір місця поховання був продиктований не релігійними мотивами, а політичним розрахунком. Після переходу Мазепи до шведів, знищення Батурина та Запорозької Січі владі було важливо сформувати нову ідеологічну парадигму на українських землях. Могила в головній святині стала актом маркування території та творення культу лояльності: Мазепу піддали церковній анафемі, його ім'я викреслювали з документів, портрети нищили, а Кочубея ввели до пантеону героїв імперії. Цей конструкт підтримували століттями — зокрема, праці Дмитра Бантиш-Каменського та поема Олександра Пушкіна "Полтава", де генеральний суддя постає бездоганним патріотом Росії, а Мазепа — підступним лиходієм. Могила біля Трапезної церкви слугувала матеріальним підтвердженням цього наративу, який мав виховувати в українців відданість імперії.