МКС під тиском: чому Україні вигідно захищати міжнародне правосуддя

Міжнародне кримінальне правосуддя переживає один із найскладніших періодів за свою історію. МКС критикують за повільність, вибірковість і залежність від політичної волі держав. Частина цих закидів справедлива, однак сьогодні йдеться не про якість роботи окремої інституції, а про саме право незалежного суду розслідувати найтяжчі злочини. Коли одна держава може карати суддів за рішення, що не відповідають її інтересам, створюється небезпечний прецедент: завтра так само вчинить інша.

Система міжнародної юстиції виникла не на порожньому місці — від Нюрнберзького трибуналу до судів щодо Югославії та Руанди вона щоразу вибудовувалася як реакція на злочини, що виходили за межі однієї держави. МКС став першою постійною інституцією, покликаною гарантувати відповідальність за геноцид, воєнні злочини та злочини проти людяності незалежно від посади чи статусу винного. При цьому суд не замінює національне правосуддя, а доповнює його, коли держави не можуть або не бажають розслідувати злочини самостійно.

Серйозним випробуванням став скандал навколо колишнього прокурора Каріма Хана, повноваження якого Асамблея держав-учасниць припинила через порушення службових обов'язків. Противники суду використають цю історію для дискредитації всієї системи. Однак той факт, що порушення посадовця такого рівня не замовчали, а розглянули й ухвалили рішення, свідчить про здатність інституції застосовувати принцип підзвітності до власних працівників. Недоліки МКС мають стати підставою для вдосконалення, а не для руйнування.

Для України ця дискусія має практичний вимір. Ще у 2014 році держава визнала юрисдикцію суду щодо злочинів на своїй території, а з 1 січня 2025 року стала повноправною учасницею Римського статуту. Це означає не лише доступ до механізмів правосуддя, а й зобов'язання захищати незалежність суду — навіть коли його рішення не збігаються з українською позицією. Критика процесуальних підходів МКС можлива, але вона має лишатися конструктивною, адже підрив авторитету суду в одних справах послаблює його в інших.

Найвразливіше місце системи — виконання рішень. Суд не має власної поліції, тож затримання підозрюваних залежить від співпраці держав. Ордер на арешт Владіміра Путіна став важливим кроком, але візити російського лідера до Монголії у 2024 році та Таджикистану у 2025-му показали: ігнорування ордерів не має негайних наслідків. Це надсилає сигнал іншим підозрюваним, що політичний вплив може бути надійнішим захистом, ніж міжнародне право.

Україні недостатньо лише закликати до нових ордерів. Потрібно порушувати питання про механізми відповідальності за невиконання рішень суду та роль Асамблеї держав-учасниць у цьому процесі. Як повноправна учасниця Римського статуту, Україна має бути серед тих, хто формує майбутнє міжнародної юстиції, а не лише користується її захистом. Альтернативою цій системі є безкарність — і саме на українському прикладі зараз перевіряється, чи здатна вона працювати у найбільшому конфлікті в Європі після Другої світової війни.