25 років медіакритики: Лигачова про темники, джинсу і тиск влади

«Телекритика», заснована Наталією Лигачовою у 2001 році, починалася як невеликий проєкт про телебачення, що фінансувався за грант посольства США. У команді було четверо людей: сама Лигачова, Ганна Шерман, Сергій Черненко і Тетяна Акімова. Згодом до них долучилися Ніна Краснова, Оксана Лисенко, Леся Ганжа, Наталя Данькова та інші. Розрахунок на широку аудиторію несподівано обернувся тим, що головним читачем стала сама журналістська спільнота.

За словами Лигачової, на початку 2000-х ринок був поділений між олігархами, лояльними до влади Леоніда Кучми, а незалежних медіа майже не існувало. Головною проблемою вона називає залежність редакцій від власників, а тих — від влади. Саме це створило ґрунт для темників, які з осені 2001 року розсилали факсом на підконтрольні медіа. Технологію, за її словами, привезли московські політтехнологи, а керували інформаційним мовленням з Адміністрації Президента через тодішнього її очільника Віктора Медведчука. «Телекритика» отримувала ці документи підпільно й використовувала для аналізу маніпуляцій, не розкриваючи джерела.

Журналістський спротив цензурі, за її спогадами, почався ще у 2001–2002 роках: тоді виникла ідея Комісії з журналістської етики, а 16 вересня, в річницю зникнення Георгія Гонгадзе, відбулися установчі збори «Журналісти за чисті вибори». У жовтні 2002-го в Будинку кіно зібралися журналісти, які виступали проти тиску, і народився Маніфест проти цензури, що зібрав майже 500 підписів з усієї країни. Згодом постали Київська незалежна медіапрофспілка та Страйком. Лигачова наголошує, що виступ проти цензури 28 жовтня 2004 року став передвісником Помаранчевої революції, хоча частина журналістів «1+1» під тиском відступила, а семеро зрештою звільнилися.

Після 2005 року, каже вона, західні донори вирішили, що демократія перемогла, і підтримка незалежних медіа скоротилася. «Телекритика» втратила майже всю команду й перейшла під приватне фінансування — спершу до холдингу Олександра Третьякова, а з 2010 року до групи «1+1», яку очолив Олександр Ткаченко. Політичного втручання, за її словами, не було, але виникали комерційні конфлікти. Водночас саме за Ющенка, зазначає Лигачова, джинса перетворилася на систему, яку контролювали комерційні відділи каналів.

У 2015 році команда вирішила вийти з групи «1+1», а бренд «Телекритика» залишився у холдингу, який згодом закрив його у листопаді 2020 року. Так з'явився «Детектор медіа». Говорячи про сьогодення, Лигачова констатує: є ручне керування мовленням у телемарафоні, але водночас існує багато незалежних інтернет-медіа й опозиційних каналів. «В Україні є свобода слова, але немає повної свободи медіа», — підсумовує вона, додаючи, що навряд чи хтось із журналістів тепер боїться фізичної розправи за критику влади.

Серед нових викликів медіаекспертка називає величезний обсяг інформації в соцмережах, де важко відрізнити експерта від того, хто лише себе ним називає. Вона розмірковує про межі критики влади під час війни: президента критикувати треба, але журналісти мають робити це як журналісти, а не як політичні активісти. За її словами, команда Зеленського болісно реагує на критику й сприймає незалежні медіа радше як конкурентів, ніж партнерів. Майбутнє української журналістики Лигачова оцінює песимістично: соцмережі та штучний інтелект приносять більше хайпу й клікбейту, донорської підтримки стає менше, а воєнні дії безпосередньо впливатимуть на медіасферу.

Підсумок: попри зміну технологій впливу, ключова проблема українських медіа за чверть століття не зникла — залежність редакцій від власників і влади залишається, хоч її форми й стали іншими. Лигачова закликає журналістів до єднання та конструктивного обговорення проблем замість конфліктів, нагадуючи, що спільна мета — сильна демократична мирна Україна.