Фотограф "Азова" Роман Закревський — про красу на війні та відмову знімати "чорнуху"

У дебютній книзі "Я стою у довгій черзі разом з іншими військовими", презентованій у липні в Києві, Закревський зібрав свої рефлексії про службу, творчість і трансформації, які принесла війна. Для нього камера давно стала способом пізнання світу та "мовою любові": фотограф зізнається, що бачить людей красивими, а найбільше задоволення йому приносить момент, коли людина впізнає себе на світлині з нового, несподіваного боку.

Окремо військовий зупинився на темі етичних меж у документалістиці. Він принципово не знімає так звану "чорнуху" — сцени смерті та руйнувань, які часто стають предметом дискусій у професійній спільноті. "Я не хочу годувати цього вовка", — пояснює Закревський. На його думку, публікація жахливих кадрів у соцмережах часто перетворюється на хайп, що не виходить за межі української інформаційної бульбашки, тоді як ефективнішою така робота була б на масштабних міжнародних виставках.

Попри війну, фотограф наполягає: краса не зникає навіть тут. Він бачить її в полум'ї гарматного пострілу, в природі, що виживає попри все, та у вогні в очах молодих бійців. "Якщо є любов, то і краса не зникає на війні", — каже він. Свою місію Закревський вбачає не в тому, щоб кричати про біль до світу, а в чесній роботі з людьми поруч і збереженні світла навіть у найтемніші часи.

Підсумовуючи власний досвід, військовий радить не відкладати життя на потім: "Якщо ти хочеш щось зробити, то зроби це зараз, бо завтра може й не бути". Після перемоги він мріє повернутися додому — не лише географічно, а до відчуття дому, та створити фотостудію, де люди зможуть просто фотографуватися, а він — переплавляти свій досвід у мистецтво.