83-річний ветеринар із Волині: понад 48 років лікування тварин і досі на запит

Максим Павлович Штуль із села Гранатів Затурцівської сільської ради Володимирського району присвятив ветеринарії майже пів століття — з 1965 по 2013 рік. Та попри офіційне завершення трудового шляху, у свої 83 роки він продовжує консультувати людей: до нього приходять і телефонують із сусідніх сіл, аби запитати поради щодо хвороби домашніх улюбленців.

У роботі не було зручного графіка. Траплялося, що ветеринар повертався додому пізно, а за ним уже приїжджали — десь захворіла корова, у кобили почалися перейми, свиня чи кінь потребували допомоги. «Усякі випадки були. Бувало, приходить людина і просить, аби корову оглянув, бо не їсть нічого, а реве. То як відмовиш? Це ж живе створіння, мусиш допомогти», — говорить Максим Павлович. Одного разу він урятував корову, яка кілька днів не могла їсти: коли витягли зонд, у ньому виявилося 28 цвяхів — тварина випадково з'їла передню частину старого чобота, підбитого цвяхами.

Майбутня професія почалася ще в дитинстві. Максим Штуль народився у 1943 році, за два роки до закінчення Другої світової війни. Хлопцем він допомагав місцевому ветеринару — потрібно було відробляти трудодні. «Коли потрібно було каструвати кабана, ми з хлопчаками його тримали, а ветеринар проводив операцію. Так я і почав набувати досвіду», — пригадує він. Після закінчення школи він здобув ветеринарну освіту в Рожищенському училищі. Спробу вступити до вишу у Львові довелося припинити: кілька разів його не відпустили з роботи на сесію, тож хлопця відрахували.

Так Максим Штуль став дільничним ветеринаром, обслуговував Шельвів, Гранатів, Войнин, Марковичі та Міжгір'я. Фактично його знали далеко за межами дільниці — приїжджали й з інших населених пунктів, навіть уночі. На території громади тоді працював великий тваринницький комплекс: понад 1200 корів, а також коні, барани, вівці, свині, кози, кролі, гуси й кури. «Днював і ночував на тому комплексі. Приймав пологи, лікував, оглядав, рятував. Іноді доводилося працювати годинами без перепочинку», — згадує він. За відданість роботі сільська рада обіцяла виділити землю, але поки вирішували питання, документи зникли разом із обіцяною ділянкою. Шукати правди Максим Павлович не став і продовжив працювати.

Кар'єрне зростання в ті часи часто залежало від партійності. До партії його кликали, але, за його словами, так і не прийняли — родина завжди підтримувала українську державність, а тодішня система ставилася до таких родин насторожено. Натомість він мав довіру людей: до нього їхали, коли не знали, що робити, телефонували серед ночі, кликали в інші райони, допомагав колегам-ветеринарам у складних випадках. Був і випадок із лисом, який нападав на собак у сусідньому селі й мав ознаки сказу: тварину впіймали та знищили, а собак, що контактували з нею, довелося приспати.

У 83 роки Максим Павлович не відмовляє тим, хто звертається. Хтось приводить кота чи собаку, хтось розповідає про хвору корову, хтось просто телефонує за порадою. Попри проблеми із зором, він продовжує допомагати — бо за всі ці роки так і не навчився залишатися байдужим до живого створіння, якому болить.