Р РадикалГоловні новини України

Ідентифікація за ДНК через 29 місяців: що історія Володимира Токаря говорить про систему обліку зниклих

·451 слівредакція
Ідентифікація за ДНК через 29 місяців: що історія Володимира Токаря говорить про систему обліку зниклих

Факт загибелі воїна встановили лише через два з половиною роки після бою. Це не поодинокий випадок, а показник того, як працює — і де пробуксовує — механізм ідентифікації.

Володимир Токар із Костополя на Рівненщині загинув 12 квітня 2024 року, виконуючи бойове завдання в Покровському районі на Донеччині. Офіційно факт його смерті встановили тільки у вересні 2026 року — після підтвердження ДНК-профілю. Перше співпадіння з'явилося 22 липня 2026 року, а на початку вересня рідним повідомили остаточний результат. Поховали захисника 15 вересня 2026 року на «Новому» кладовищі в Костополі.

За ці 29 місяців родина жила в стані, який добре знайомий тисячам українських сімей: людина вважається зниклою безвісти, а отже — ні загиблою, ні живою. У цей період бригада встигла відзначити воїна медалями «Ветеран війни», «Учасник бойових дій» та нагрудним знаком «Хрест воїна-єгеря». Такі нагороди — свідчення того, що підрозділ не втрачав зв'язку з історією бійця, але вони не замінюють юридичного факту, від якого залежать виплати, пільги для родини та право на поховання.

Історія Токаря показує, як довго триває шлях від бою до документа. Строкову службу він не проходив через проблеми із зором, повістку отримав 24 березня 2023 року, до вересня проходив підготовку, а 8 вересня вирушив на куп'янсько-лиманський напрямок. Служив стрільцем-санітаром у 68-й окремій єгерській бригаді імені Олекси Довбуша, з березня 2024 року воював на покровському напрямку. За фахом був утеплювачем фасадів, згодом опанував каменеобробку. Народився 7 травня 1989 року, навчався у Костопільській школі №5.

«11 квітня 2024 року ми востаннє з ним говорили. Він телефонував, сміявся, як ніколи, і казав, що все буде добре. Після цього він пішов на бойове завдання, а далі ми дізналися від побратима, що він загинув. 29 місяців ми чекали, коли зможемо повернути його додому, щоб гідно попрощатися з ним», — розповіла сестра Ірина. Мама Наталія згадує сина як добру й щиру людину, яка завжди допомагала іншим. У нього залишилися батьки, сестра та племінники.

Для держави ця історія — нагадування про вузьке місце, яке відчувають на собі родини: швидкість ДНК-ідентифікації залежить від збору біоматеріалу, черг у лабораторіях і обсягу невідкладних справ. Кожен місяць очікування — це не лише емоційне навантаження, а й цілком практичні наслідки: неможливість оформити статус, отримати передбачені законом виплати, розпорядитися спадщиною, нарешті — попрощатися. Тому публічність таких історій має цінність не як некролог, а як маркер того, де система потребує прискорення.

Підсумок простий: за кожною цифрою в статистиці зниклих безвісти стоїть конкретна родина, яка чекає. Історія Володимира Токаря завершилася через 29 місяців — із підтвердженням, похороном і відзнаками, які він уже не побачив.

Читайте також