Тактильна плитка в Україні: чому більше не означає краще

За останні роки на вулицях і в приміщеннях значно побільшало спеціальних тактильних смуг, покликаних допомагати орієнтуватися людям із порушеннями зору. Однак, як зазначають фахівці, значна частина цих елементів фактично не працює через помилки проєктування, невідповідні матеріали чи порушення технології укладання.

Тифлопедагог і реабілітолог Євгеній Свєт пояснює, що спеціальна тактильна плитка має чітко відрізнятися за фактурою від поверхні, на яку її встановлюють. Людина з білою тростиною отримує інформацію про простір саме через дотик, тож якщо різниця фактур недостатня, смуга «не читається». Проблема виникає, коли плитку кладуть на фігурні елементи мощення зі скошеними краями, на грубий асфальт із великим кам’яним заповнювачем або на покриття, що з часом руйнується чи зношується. Навіть узимку рифи на тактильних смугах можуть стиратися через використання дешевих матеріалів.

Свєт наголошує: близько 90% будівель узагалі не потребують спеціальних тактильних індикаторів. В українських аптеках, лікарнях, банках і ЦНАПах на 20 квадратних метрів можуть викладати до 50 метрів плитки, тоді як у Німеччині в подібних закладах її немає взагалі. За кордоном такі елементи використовують переважно на вокзалах, в аеропортах і зрідка в торговельних центрах.

Прикладом невдалого рішення може бути вулиця Євгена Чикаленка в Києві, де під час капітального ремонту 2019 року направляючу смугу зробили вдвічі ширшою за рекомендовані 30 сантиметрів. Як пояснив проєктант, вони «зробили ще більше блага незрячим», однак ширина не покращує орієнтування, а лише збільшує витрати матеріалу. До того ж плитку поклали на рельєфне покриття, через що вона не відчувалася. Водночас є й успішні приклади: на станції метро «Святошин» тактильна навігація працює належно, а на семи станціях київського метрополітену використали якісну технологію «холодний пластик».

Окрема проблема — поліуретанові тактильні смуги, які масово встановлюють державні заклади та бізнес. Цей матеріал ненадійно кріпиться, відклеюється й деформується, а під час дощу стає слизьким. За словами експерта, такі рішення на вулично-дорожній мережі створюють додаткові бар’єри та загрози, попри те що ДБН прямо вимагають антиковзких властивостей і безпеки тактильних елементів.

Отже, доступність — це не про формальну наявність плитки, а про її функційність і безпеку. Кожне рішення варто оцінювати не за зовнішнім виглядом, а за тим, чи справді воно допомагає людям із порушеннями зору безпечно орієнтуватися в просторі.