Служіння митрополита Пимена в Єрусалимі: що стоїть за скандалом навколо Горненського монастиря

16 вересня 2026, 11:00 ·399 слівредакція

Візит очільника Рівненсько-Острозької єпархії УПЦ до підпорядкованого РПЦ монастиря в Єрусалимі викликав критику ПЦУ та пояснення самої єпархії. Розбираємо, чому ця історія виходить далеко за межі церковного протоколу.

У вересні 2026 року увагу привернула подія на Святій Землі: митрополит Рівненський і Острозький Пимен звершив богослужіння в Горненському жіночому монастирі в Єрусалимі разом із архимандритом Вассіаном, представником Російської духовної місії. Сам монастир в Ейн-Каремі перебуває у підпорядкуванні цієї місії, а вона, своєю чергою, належить до структури Російської православної церкви.

У ПЦУ відреагували різко. Там наголосили, що святині на Святій Землі не мають перетворюватися на майданчик для демонстрації зв'язків із церковним центром держави-агресора. Окремо в ПЦУ звернули увагу на те, як російський церковний ресурс представив митрополита — як «митрополит Рівненський і Острозький Пимен (Українська Православна Церква Московського Патріархату)». На думку критиків, саме це формулювання показує, кого в Москві й далі вважають своїм представником на Рівненщині.

Пресслужба єпархії, утім, назвала повідомлення РПЦ маніпулятивними. За її версією, паломництво відбувалося з благословення Єрусалимського патріарха, а службу звершили на прохання черниць-українок та матерів загиблих українських воїнів, які входили до складу паломницької групи.

Для людей, далеких від церковного устрою, ця історія може здатися суперечкою про деталі. Насправді ж вона порушує питання, які стосуються всіх: чи справді українські релігійні структури дистанціювалися від Москви, чи лише декларують це; хто має право говорити від імені вірян; і як у час війни слід ставитися до символічних жестів, які можуть бути прочитані як підтримка агресора.

Позиція ПЦУ зводиться до того, що спільне служіння в установах, підпорядкованих РПЦ, не може вважатися приватною справою. Логіка тут проста: якщо церковна структура безпосередньо належить до Російської православної церкви, то участь у її богослужінні неминуче набуває політичного виміру, навіть якщо учасники не ставили собі такої мети. Апеляція до паломництва, на думку критиків, не скасовує цього ефекту, адже йдеться не про відвідування святині, а про звершення служби в конкретній церковній структурі.

Аргумент єпархії будується на іншому: ініціатива походила від вірян, серед яких були матері загиблих воїнів, а благословення дав Єрусалимський патріарх. У цій логіці подія є передусім актом підтримки конкретних людей, а не сигналом про церковну єдність із РПЦ. Проте навіть таке пояснення не знімає питання про те, як саме ця подія була використана російською стороною — адже формулювання на офіційному ресурсі РДМ залишається фактом.

Практичні наслідки тут не зводяться до однієї єпархії. Для вірян це питання довіри: наскільки заяви про незалежність відповідають реальним зв'язкам. Для держави — ще один привід повернутися до теми присутності структур, пов'язаних із РПЦ, в Україні. Для суспільства загалом — нагадування, що в умовах війни символічні дії рідко залишаються суто символічними.

Поки сторони обмінюються аргументами, головне питання залишається відкритим: як поєднати свободу релігії та право вірян на власний вибір із потребою чітко відмежовуватися від церковної структури країни, яка веде проти України війну. Від відповіді на нього залежить не лише репутація окремих ієрархів, а й те, наскільки переконливо звучать слова про незалежність українського православ'я.