Шумський, якого Кремль вирішив прибрати: що стоїть за таємною ліквідацією 1946 року

Олександр Шумський народився 2 грудня 1890 року на Житомирщині. Ще до революції він долучився до українського робітничого руху, після 1917 року був серед діячів Української партії соціалістів-революціонерів, а згодом перейшов до комуністичного табору. Його кар'єра не обмежувалася партійною роботою: у 1919 році він очолив наркомат освіти в радянському уряді України, а в 1924–1927 роках знову обіймав цю посаду вже в УРСР.

Саме на цій посаді Шумський став одним із рушіїв політики українізації. Він наполягав на зміцненні позицій українців у керівництві радянської України. У 1925 році він навіть порушував перед Сталіним питання про заміну Лазаря Кагановича на Власа Чубаря на чолі ЦК КП(б)У. Для Москви це було викликом: Сталін звинуватив Шумського в поширенні «антиросійських настроїв», а його погляди отримали тавро «шумськізм» — так у радянському керівництві позначали український «національний ухил». У 1927 році Шумського зняли з посади наркома освіти й вислали до Москви.

Репресії не змусили його відмовитися від переконань. У 1933 році його заарештували за звинуваченням в участі в Українській військовій організації, засудили до 10 років, а згодом покарання замінили засланням до Красноярська. Дослідники зазначають, що й після багаторічних переслідувань Шумський продовжував протестувати проти політики радянської влади щодо України та писав листи керівництву СРСР із вимогами реабілітації.

Новий етап тиску припав на 1946 рік, коли Шумський перебував у Саратові й намагався домогтися повернення в Україну. Як свідчать документи й свідчення, це викликало занепокоєння спецслужб. У серпні 1946 року керівник МДБ Віктор Абакумов запропонував не арештовувати Шумського, а ліквідувати його таємно. У дослідженні Юрія Шаповала наведено документ із приміткою, що цю пропозицію доповіли Сталіну й вона була схвалена. За свідченнями Павла Судоплатова, у спецслужбах побоювалися, що після повернення до України Шумський може відновити політичну діяльність або налагодити зв'язки з українським підпіллям та еміграцією.

18 вересня 1946 року Шумський вирушив потягом із Саратова в напрямку України. У дорозі він раптово помер. Офіційно радянська влада пояснила смерть крововиливом у мозок. Однак розсекречені документи та дослідження істориків указують на інший перебіг подій: план таємної ліквідації передбачав використання отрути, а за версією, яку відтворюють дослідники, Шумському зробили смертельну ін'єкцію просто у вагоні. Реабілітували його лише у 1958 році — через 12 років після смерті.

Історія Шумського показує механіку, за якою працювала радянська система: людина, яка спочатку була частиною її політичного проєкту, ставала ворогом, щойно починала ставити інтереси України вище за лінію Кремля. Для сучасного читача це не лише сюжет про минуле, а й нагадування, як довго і болісно повертається історична пам'ять — і як офіційні версії можуть приховувати злочини, задокументовані лише десятиліття потому.