Севрський договір 1920: як поділ Османської імперії став прологом нової війни

Севрський договір, підписаний 10 серпня 1920 року у передмісті Парижа, був спробою великих держав остаточно оформити розпад Османської імперії після поразки у Першій світовій війні. Формально документ мав забезпечити мир, але на практиці він перекроїв карту Анатолії та арабських провінцій, створивши зони впливу, мандати й окупації.

Передумови поділу склалися ще навесні 1920 року на конференції у Сан-Ремо, де Франція отримала мандат на Сирію та Ліван, а Британія — на Месопотамію і Палестину. Ці рішення подавали як тимчасову опіку, однак фактично вони стали новою формою імперського контролю. Окрім цього, договір передбачав інтернаціоналізацію проток Босфор і Дарданелли, що позбавляло Стамбул контролю над стратегічною артерією між Чорним і Середземним морями.

Особливо щедрим Севр був до Греції: їй відходили Східна Фракія та район Ізміра, що означало кардинальну зміну балансу сил в Егейському регіоні. Італія отримала сферу впливу навколо Анталії, а на сході передбачалося створення Вірменської республіки. Проте останній проєкт майже одразу виявився нежиттєздатним — жодна з великих держав не мала ресурсів захистити його від турецького війська.

Договір підписав султан Мехмед VI, але турецький національний рух на чолі з Мустафою Кемалем відкинув його. Анкара не визнала нав'язаних кордонів, і союзницький план зіткнувся з реальністю: грецька експансія, загострення на сході та падіння авторитету султанського уряду швидко знецінили підписи під документом. У підсумку Севр став не фінішем війни, а її продовженням.

Лише 24 липня 1923 року Лозаннська угода замінила провальний проєкт, визнавши нову Туреччину, яка змогла відстояти ключові позиції. Севрський договір лишився в історії як приклад того, що дипломатична карта без сили на землі перетворюється на політичний привид.