Шість мешканців: як живе прикордонне село Комори на Рівненщині

Комори — це невеликий населений пункт на півночі Рівненської області, за яким простягаються болота, ліси, річка Прип'ять і державний кордон. У минулому село було доволі людним: діяли освітній заклад, торгівельна точка, будинок культури, а ввечері у вікнах осель горіло світло. Прип'ять слугувала природним шляхом сполучення з сусідніми селами. Сьогодні частину вулиць уже важко впізнати — на місці колишніх стежок ростуть дерева, стіни школи руйнуються, від клубу лишилися тільки сліди, а біля закинутих хат розрослася бузина.

Попри занепад, село не зовсім спорожніло. До нього щоліта повертаються двоюрідні сестри Олена та Лідія Герман, які народилися тут, але мешкають в інших містах. Олена згадує дитинство, коли разом із батьками поверталася човном з Морочного, а ввечері діти бігли через левади до осель. Тепер вона дивиться на спорожнілі вулиці й зізнається: «Воно найрідніше, що є у моєму житті. Доки сили будуть у житті, завжди буду повертатись у Комори».

Один із постійних мешканців села — Дмитро Куцевич. Він живе в батьківській хаті, веде господарство, доглядає котів. На питання про найзаповітніше бажання відповів: «Щоб дід Мінько був, бо тоді буде мені до кого ходити». Ці слова відображають глибоку потребу в людському спілкуванні, адже коли в селі залишаються одиниці, кожен стає для іншого цілим світом.

Інший співрозмовник — Дмитро Трофимович, який у 2022 році переїхав із Броварів до батьківської хати. Після десятиліть життя в місті та роботи на заводах він повернувся сюди. «Комори — це моя Батьківщина, тут закопаний мій пуп, тут центр мого життя», — зазначає він.

Історія Коморів — це не лише про статистику зникнення сіл. Це про людей, які пам'ятають, повертаються й бережуть землю предків. Поки є такі люди, село не зникає остаточно, навіть якщо його межі вже важко впізнати.