Повернення «Самурая»: що історія розвідника з Хмельниччини говорить про кадрову ситуацію в армії

Роман народився в селі Олексіївка Старосинявської громади на Хмельниччині. За освітою він зоотехнік — закінчив Подільський державний університет, — але за фахом не працював: займався будівництвом і підприємництвом. 24 лютого 2022 року він зустрів у Хмельницькому, куди незадовго до того повернувся з роботи в Німеччині.

До війська Роман потрапив не одразу. За його словами, в першому ТЦК йому відмовили — мовляв, 24 роки, занадто молодий. Він пішов у другий, третій, і лише з восьмої спроби його погодилися мобілізувати, направивши до 3 окремої танкової бригади. Сталося це 15 квітня. У серпні він уже був у розвідувальній роті й одразу опинився в боях на Харківщині — в районі сіл Нова Гусарівка та Байрак. Позицію українських піхотинців «Тихий» під Новою Гусарівкою він згадує як одну з найважчих: «Шалені російські обстріли: артилерія, міномети, кулемети, снайпери».

Саме там, у вересні 2022 року, підрозділи 3 ОТБр разом із суміжниками штурмом узяли потужний укріпрайон росіян із позиціями «Москва», «Пітер» та «Омськ». Цей епізод став одним із ключових у стрімкому наступі та звільненні області. Тоді ж у Романа з'явився позивний: на позиції, звідки вибили росіян, він знайшов японський меч — катану — і подарував його командиру роти 17 окремого стрілецького батальйону «Харків», де розвідники працювали на підсиленні. «На честь щедрого презенту офіцер запропонував мені обрати позивний — «Катана» або «Самурай»», — розповідає військовий.

Найбільше його вразили навіть не бої, а розбиті та покинуті села: «Корови ходять стадами по селах. Контужені коні, які паслися та не реагували на вибухи в ста метрах від них. Кістки кролів та домашньої птиці, закинуті городи. Людські господарства, які залишилися без людей. З часом усі ті господарства були знищені».

10 листопада 2024 року о 6-й ранку група бійців Залізної бригади потрапила в російську мінну пастку. Троє підірвалися: в одного зачепило плече, у двох — важкі поранення ніг, зокрема в Романа. Він намагався повзти через поле, але втрачав свідомість через велику втрату крові; побратими винесли його на руках до машини, яка швидко під'їхала. Далі були 11 місяців лікування та 14 складних хірургічних операцій. Від можливості демобілізуватися за станом здоров'я він відмовився: «Це мій підрозділ, я тут був всю війну».

Для людей і країни ця історія має кілька вимірів. По-перше, вона показує, що мотивація служити далі часто тримається не на формальних механізмах, а на зв'язку з конкретним підрозділом і побратимами — і саме цей зв'язок складно чимось замінити. По-друге, вона нагадує про ціну, яку платять ті, хто повертається в стрій після важких поранень: тривале лікування, десятки операцій і подальша реабілітація. По-третє, історія Романа — про те, що після перемоги на цих людей чекає не лише відновлення здоров'я, а й повернення до мирного життя: роботи, власної справи, сім'ї. Вдома на нього чекають мама та сестра, а сам він каже, що служитиме стільки, скільки потрібно.