«Першопричини» війни: чому наратив Кремля не має підґрунтя

У дискусіях щодо врегулювання війни Кремль регулярно апелює до так званих «першопричин», намагаючись перетворити власні ультиматуми на легітимні вимоги. Однак цей підхід ігнорує ключовий факт: ані Україна, ані Захід не створювали жодних передумов для російського вторгнення. На момент анексії Криму та початку бойових дій на Донбасі у 2014 році Україна мала позаблоковий статус, а підготовка до асоціації з ЄС вкладалася в концепцію «Великої Європи» від Лісабона до Владивостока. Захід не обмежував лідерство РФ на пострадянському просторі, а сама Росія була учасницею G8.

Справжні причини війни криються не в зовнішніх обставинах, а у внутрішній стагнації Росії. Показовим є виступ Володимира Путіна ще у 2010 році, коли він, обіймаючи посаду прем'єр-міністра, окреслив три можливі моделі політичного розвитку на пострадянському просторі: «українізацію» (яку він трактував як нестабільність), «жорсткий авторитаризм» та «путінізм» — керовану демократію з обмеженою конкуренцією та контролем над медіа. Саме третій варіант був поданий як оптимальний, хоча на практиці він виявився найменш успішним.

Імітація демократії знищила внутрішню конкуренцію, а авторитаризм без мети модернізації виродився в персоналістський режим. Війна стала природним продовженням цієї внутрішньої політики — спробою компенсувати неспроможність до реального розвитку зовнішньою агресією. Сьогодні Україна, попри всі виклики, стала центром демократичного спрямування, а колишні партнери Кремля в Центральній Азії та на Кавказі дедалі частіше критикують РФ за тоталітарні замашки.

Тому важливо чітко зафіксувати в переговорному процесі: тема «першопричин» є гібридною та безвихідною. Справжня політика ґрунтується на системності та вивченні реальних інтересів, а не на ультиматумах. Росія, обравши шлях гібридності та війни, неминуче втрачатиме партнерів, вплив і власних громадян — навіть якщо намагатиметься руйнувати все навколо.