Мобілізація і громадянство: чому рівність обов'язків — основа нації
Нерівномірний розподіл військового обов'язку між громадянами ставить фундаментальне питання: чи може суспільство вважатися справедливим, якщо одні ризикують життям, а інші уникнути цього коштом статків чи зв'язків?
Повномасштабна війна зробила очевидною проблему, яка раніше існувала переважно в теорії: обов'язок захищати державу зі зброєю в руках розподіляється між українцями нерівномірно. Це не лише питання роботи територіальних центрів комплектування чи якості законодавства, а глибша суспільна дилема про саму природу громадянства.
Класичні теорії націоналізму, зокрема концепція «уявлених спільнот» Бенедикта Андерсона, пояснюють, як незнайомі люди починають відчувати себе частиною єдиного цілого. Однак український досвід показує: самої уяви недостатньо. Нація формується через спільну діяльність, взаємну залежність, пережиті небезпеки та втрати. Саме повторювані практики солідарності створюють довіру, яка переростає у взаємні зобов'язання.
Волонтерство, сплата податків чи робота в цивільному секторі — усе це важливо, але не може повністю замінити військову службу. Історично, як показував соціолог Чарльз Тіллі, саме потреба в спільній обороні змушувала держави створювати інституції та розширювати права громадян. Збройний захист — це не один із багатьох обов'язків, а фундаментальна функція, без якої решта прав втрачає сенс: неможливо голосувати чи захищати власність у державі, яка втратила суверенітет.
Коли одні воюють роками, а інші перетворюють ухилення від мобілізації на корупційну послугу, руйнується сама взаємність громадянства. Люди починають сприймати державу не як спільну справу, а як механізм, що розподіляє ризик за соціальним статусом. Це підриває довіру не лише до системи мобілізації, а й до самого поняття політичної нації.
Водночас питання про те, чи може громадянин, який принципово відмовляється від захисту держави, зберігати повноцінний зв'язок із нею, лежить не в юридичній, а в морально-політичній площині. Конституція забороняє позбавлення громадянства, а кримінальна відповідальність за ухилення вже існує. Однак уникнення цієї дискусії означало б удавати, ніби громадянство може бути джерелом прав без жодної відповідальності за існування держави.
Відповідь на це питання визначить, чи залишиться українське громадянство системою привілеїв для тих, хто може їх купити, чи стане справжнім взаємним зобов'язанням вільних людей, готових захищати спільний дім.
