Епоха віднімання: чому демографічний спад стає викликом для України

Протягом останніх двох століть політика і лівих, і правих сил будувалася на впевненості, що кожного наступного року буде більше — людей, робочих місць, технологій. Суперечки точилися лише про те, як розподіляти цей приріст, а питання про те, що робити, коли зростання припиниться, майже не порушувалося. Однак зараз ця парадигма руйнується: понад половина країн світу вже має народжуваність нижчу за рівень простого відтворення населення.

За прогнозами, населення планети досягне піку приблизно у 2085 році, після чого почне скорочуватися. Уже до 2045 року на кожного працівника припадатиме значно більше пенсіонерів, ніж сьогодні. Парадокс у тому, що спад є наслідком не невдач, а успіху: зростання добробуту, освіта, особливо жіноча, урбанізація та зниження дитячої смертності — усе це, що вважалося прогресом, призводить до того, що люди народжують менше дітей і живуть довше.

Це означає, що всі існуючі інституції були створені для управління кризами перенаселеного світу, а не спустошеного. Нова реальність потребує інших навичок, зокрема вміння вирішувати, що закривати і в якому порядку. Політики, виховані на ідеї зростання, звикли розподіляти нові ресурси, але тепер їм доведеться опанувати майстерність скорочення — це стосується доріг, шкіл, лікарень та іншої інфраструктури.

Прикладом може слугувати Японія, де щороку закривають близько 450 шкіл, а їхні приміщення переоблаштовують під потреби літніх людей. Україна ж стикається з цим викликом раніше та гостріше за більшість країн: до глобального демографічного тренду додаються війна та еміграція, а народжуваність становить приблизно одну дитину на жінку — один із найнижчих показників у Європі.

Для України критично важливо швидко навчитися спокійно та чесно ухвалювати рішення про закриття об'єктів, не перетворюючи кожне з них на політичну кризу. Це нове мистецтво державного управління, яке вимагатиме від суспільства готовності до змін, що суперечать звичній логіці зростання.