Директора психоневрологічного інтернату на Тернопільщині судитимуть за примусову працю підопічних

Тернопільські прокурори передали до суду обвинувальний акт стосовно директора психоневрологічного будинку. Його обвинувачують за частиною 2 статті 146 та частиною 2 статті 149 Кримінального кодексу України — незаконне позбавлення волі двох або більше осіб протягом тривалого часу та торгівля людьми.

За версією слідства, керівник скористався уразливим станом підопічних із розладами психіки та залучав їх до примусової праці. Люди працювали на будівельних об'єктах, міських цвинтарях і в приватних домоволодіннях місцевих жителів: розвантажували транспорт, перевозили будматеріали, виконували сільськогосподарські роботи на присадибних ділянках. За кожну особу замовники платили від 150 до 450 гривень на день, і ці кошти, за даними слідства, директор привласнював собі.

Схема, описана в матеріалах справи, виглядає доволі відпрацьованою: «замовники» зверталися безпосередньо до очільника закладу, узгоджували з ним вид робіт, оплату та час, а після отримання грошей він давав підопічним дозвіл залишити територію установи. Окрім цього, як покарання, обвинувачений закривав і тривалий час утримував людей у дерев'яній конструкції, яка зачинялася на засув зовні. У такий спосіб потерпілі опинялися на «карантині» й були позбавлені можливості вільно пересуватися.

Для системи інтернатних закладів ця справа — не просто кримінальний епізод. Вона показує, наскільки залежними від рішень керівництва є люди з психічними розладами, які часто не мають ані родичів, здатних заступитися, ані навичок самостійно відстоювати свої права. Саме тому такі установи потребують не лише внутрішнього контролю, а й регулярного зовнішнього нагляду — з боку органів опіки, громадських організацій та правоохоронців.

Досудове розслідування вели слідчі Нацполіції області за оперативного супроводу Управління міграційної поліції. Далі остаточну оцінку діям обвинуваченого має дати суд.

Підсумок: справа на Тернопільщині вказує на дві проблеми одночасно — безкарність у стінах закритих установ і вразливість людей, чия праця легко перетворюється на примусову, коли їхній голос ніхто не чує.