Майже 200 мільярдів доларів допомоги: що означає для України залежність від зовнішнього фінансування

Загальний обсяг зовнішнього фінансування, яке Україна отримала після 24 лютого 2022 року, сягнув майже 200 мільярдів доларів. Для порівняння: це приблизно дорівнює обсягу ВВП України у відносно мирному 2021 році. Гроші ззовні покривають соціальні та гуманітарні видатки, дефіцит бюджету, закупівлю озброєнь і військової техніки.

Історичні паралелі підказують, що Україна не перша опинилася в такій ситуації. Економіку Південної Кореї за президента Лі Син Мана відкрито називали «економікою допомоги»: до кінця 1950-х американські вливання становили близько половини доходів бюджету, а раніше — ще більше. Лише завдяки цій підтримці вдавалося уникати масового голоду, оплачувати імпорт, утримувати велику армію та підтримувати мінімальну роботу зруйнованої війною інфраструктури. Економічне диво, яке дозволило Сеулу згодом обходитися без зовнішніх грошей, сталося значно пізніше — і в країні, де вдалося досягти сталого перемир'я.

Ще виразнішим був приклад Південного В'єтнаму, де війна не припинялася. Зовнішні дотації покривали 80–90% видатків сайгонського уряду. Легальний експорт скоротився до символічних 15–20 мільйонів доларів на рік, тоді як майже весь імпорт — понад 750 мільйонів доларів щороку — купувався за американські кошти, не враховуючи прямих військових поставок. З поправкою на інфляцію сукупна допомога Південному В'єтнаму становить 193,8 мільярда сучасних доларів — майже стільки ж, скільки отримала Україна.

Розмови про великі зовнішні вливання завжди супроводжуються темою корупції. Справді, і Південна Корея 1950-х, і Південний В'єтнам 1960-х, і Україна 2020-х демонструють відповідні тенденції. Але навіть за чесного й прозорого розподілу допомоги вона кардинально змінює правила гри всередині країни. У звичайній ринковій економіці держава критично залежить від платників податків і мусить зважати на їхні потреби та настрої. Зовнішнє фінансування дарує державній машині безпрецедентну свободу дій: чим більше грошей надходить як допомога, тим менше сенсу думати про внутрішніх «годувальників».

У цьому контексті докори керівництву за те, що воно не допомогло бізнесу підготуватися до ескалації повітряної війни, виглядають дещо наївно. Адже завжди залишається надія, що колосальні дотації покриють збитки й дозволять державі сяк-так функціонувати. Певною мірою це український стратегічний козир, якого немає в агресора: Росія під санкціями не могла б вести затяжну повномасштабну війну без підтримки Китаю та країн Глобального Півдня, але ця підтримка непряма — радше пігулка від фінансового головного болю, ніж штучне дихання. Ні Пекін, ні Тегеран, ні Делі не збираються покривати мільярдні збитки від українських ударів по РФ.

Теоретично це означає, що Україна могла б не боятися ескалації, підвищувати ставки й жертвувати цілими галузями економіки, сподіваючись, що партнери компенсують втрати, а ворожа економіка без такого «дихання» зазнає краху. З огляду на схильність Володимира Зеленського до ризикованих стратегій, такий сценарій цілком міг розглядатися. Проте на практиці він має серйозні вади.

По-перше, немає гарантії, що зовнішня допомога закриє будь-яку дірку в бюджеті: вже зараз для фінансування Сил оборони не вистачає 27 мільярдів доларів, і в ЄС не розуміють, звідки взявся такий дефіцит. По-друге, немає впевненості, що Україну не відріжуть від фінансування найближчим часом. Торік уже стався прецедент: після повернення Дональда Трампа до Білого дому США раптово перестали бути головним донором, і Києву довелося терміново переорієнтовуватися на Європу. Нині заклики перекрити кран звучать і там — зокрема від Alternative für Deutschland, які тріумфували на земельних виборах у Саксонії-Ангальт, та від керівництва французького Rassemblement national, чия лідерка Марін Ле Пен має найвищі за свою кар'єру шанси перемогти на виборах 2027 року.

Для України це величезний ризик, а для російського режиму — потенційне вікно можливостей. Кремль не має стимулів завершувати війну, що зайшла в глухий кут; навпаки, з'являється стимул тягнути час, очікуючи на зміни європейського політичного ландшафту й на те, що Україна зіткнеться з наслідками різкого відключення від «апарату». Саме так свого часу сталося з Південним В'єтнамом у 1973–1975 роках.