Життя на лінії фронту: як виживають села Миколаївщини
У селах Новогригорівка та Біла Криниця на межі Миколаївської і Херсонської областей після бойових дій залишилися лічені родини. Вони відновлюють домівки та господарство без транспорту й інфраструктури.
Новогригорівка, що на межі Миколаївської та Херсонської областей, за два роки війни перетворилася на хутір. З колись більшого населеного пункту залишилася одна вулиця, де мешкають лише вісім людей — три сім'ї. Люди виживають завдяки пенсіям і грантовій допомозі, але регулярного транспортного сполучення з іншими селами немає.
Місцевий житель Анатолій каже, що не планує залишати рідну домівку, попри всі труднощі. «Звідси я їхати не хочу. Рідна хата. Кудись їхати сенсу немає. Ну, з іншого боку, якщо я тут один залишуся. Аби були люди, аби сюди хоч хто-небудь ще десь заїхав», — розповідає він. За його словами, більшість сусідів виїхали через постійні обстріли: «Виїхали, тому що тут літало ж так. Терпіли, скільки можна. Тут і вбивало людей, і корови попадали».
Однією з головних проблем Анатолій називає відсутність транспорту: найближчий магазин — у сусідньому Давидовому Броді, а поїздка до станції коштує від 500 гривень. Продукти доводиться купувати на тиждень. Воду родина бере зі свердловини, а господарство тримає завдяки грантовим коштам — на них придбали молодняк птиці та обладнання. Чоловік повернувся в село рік тому і зізнається: найбільше лякає невизначеність, адже якщо всі роз'їдуться, село остаточно перетвориться на хутір.
У сусідній Білій Криниці ситуація не менш складна. До війни тут жило 240 людей, нині — до 40. Після окупації та бойових дій у 2022 році вціліли лише два будинки. Місцева жителька Любов разом із чоловіком евакуювалася після поранення в червні 2022 року, а за рік повернулася додому. «Як приїхали, так узагалі в шоці були. Їхали — було ціле. Ну, де-ні-де там хати, де прильоти були прямо в дім, то погоріли. А так ще ж були цілі. Ну, а тоді приїхали — все побите», — згадує жінка.
Родині допомогли відновити дах благодійні організації — виділили 50 листів шиферу. Воду беруть із колодязя, на городі вирощують картоплю, буряки, помідори та огірки. Щоб зняти пенсію чи потрапити до лікаря, доводиться наймати машину за тисячу гривень. Попри вік (чоловікові Любові — 77, їй — 70), подружжя продовжує відновлювати оселю та тримати кіз. «Поки ворушишся — значить живеш. Як тільки сядеш — одразу всі болячки вилазять. Город садимо. Ой, та й виживемо якось, нічого», — каже жінка.
Обидва села залишаються прифронтовою зоною, де життя тримається на ентузіазмі небагатьох мешканців. Відсутність транспорту, магазинів і медичної допомоги робить щоденне існування випробуванням. Проте люди, які залишилися, не втрачають надії: улітку до Любові приїжджають онуки, і село на короткий час оживає. «У парку там у футбол грають. Улітку чути галас — значить, село живе», — підсумовує жінка.
