Війна технологій і доктрин: чому старі правила більше не працюють

Російсько-українська війна стала першою великою війною в Європі після Другої світової і вже є частиною історії людства. Але ця історія ще пишеться, а перечитувати й вивчати її почнуть значно пізніше — приблизно через 50 років, коли підуть останні свідки. Тоді вже інші люди, з холодним розумом, зможуть зробити висновки й не повторювати помилок, які призвели до цієї війни, не дали вчасно її закінчити й не дозволили передбачити її наслідки.

Ідеться не лише про зміну кордонів чи кількість жертв. Війна змінила світовий порядок, який понад 80 років тому був збудований ціною крові попередніх поколінь, але який не вдалося зберегти. Як і Друга світова, вона почалася через боягузтво тих, кого на той момент не вбивали і хто вважав, що звіра краще не чіпати. Вона могла закінчитися зі значно меншими втратами, але ті самі сили вдавали, що це не їхні червоні лінії, аби лише уникнути ядерної війни. У результаті війна перетворилася на щоденний театр співчуття, а її перебіг дедалі більше залежить від маркетологів і ділків, які заробляють на швидких прибутках і хизуються технічним прогресом.

Парадокс у тому, що прогрес сьогодні працює не на завершення війни, а на її продовження: для одних це впевненість, що їх це не стосується, для інших — спосіб існування та заробітку. Стратегія і глобальні рішення залишилися в історії у самому розпалі конфлікту, і історія цього не пробачить, бо за всім стоять люди, а не машини. Військова справа завжди будувалася на закономірностях, незалежно від наповнення соцмереж, але розуміння цього дедалі більше стає доступним вузькому колу людей.

Закінчення Другої світової визначило дві речі, характерні й для завершення нинішньої війни: місце і час початку наступної, а також форми й способи, якими вона почнеться. Перше — повторення помилок політиками та їхніми виборцями, друге — справа науково-технічного прогресу, який обов'язково скористається цими помилками. Тому експансія і відтворення російської імперії почалися як війна, багато в чому схожа на великі конфлікти XX століття, з опорою на досвід Другої світової. Нічого дивного чи незакономірного тут немає, крім того, що до неї можна було готуватися — хоча б щоб відкласти її початок.

Сьогодні прогрес став доступний і ворогові, як майже 100 років тому — від Вердена і Сомми до Роботиного і Бахмута. Фронт, завмерши, оживив уже не індустріальні, а технологічні жахи. Використовувати ці закономірності все ще політично невигідно в Україні й фінансово неможливо в колишніх перших арміях світу. Так колись було з кавалерією і червоними штанями солдат перед Першою світовою, які мали допомогти проти магазинних гвинтівок, кулеметів, далекобійної артилерії та бездимного пороху, а згодом — проти танків і авіації. Нинішні ілюзії колективної безпеки, як і той солдат у червоних штанях, попри очевидну мішень на полі бою, сприймаються майже як національний символ і гордість.

Сучасна технологія війни перетворює всю країну на велике згарище, що не шкодує нікого — ні піхотинця в окопі, ні новонародженого малюка в іншій частині країни, ні людину в супермаркеті. Процес бомбардування став іншим — ефективнішим і жорстокішим. Це вже не війна дронів: хтось помиляється, думаючи про них із запізненням на роки. Дрони трансформувалися в інші види озброєння, знизивши вартість, підвищивши доступність та ефективність. У 2026 році йде війна технологій, стратегій і доктрин, які змінюються під тиском прогресу. Помилка — зациклюватися на окремих технологіях і піарити їх як зброю, що лише доповнює радянську стратегію і потребує радянських виконавців.

Визнаючи технології новою зброєю, слід згадувати закономірності розвитку військового мистецтва і на їх основі формувати нові форми та способи застосування, а вже потім проводити організаційні зміни в структурі Збройних Сил. Саме тут місце мобілізації як частини нової стратегії, що базується на новій зброї та нових, а не радянських, формах і методах. Лише так можна вдосконалювати мобілізацію і створювати системний тиск та перевагу над противником. Ці зміни незворотні й стосуються всіх рівнів — тактичного, оперативного, стратегічного, а також побудови ВПК. Неминуче постає питання доктрини: саме вона є основою системного впливу на противника і формує бачення майбутньої перемоги. Хто сьогодні ближче до своєї перемоги — питання політкоректно відкрите, але масштаб і системність ударів та тривалість повітряних тривог в Україні говорять самі за себе.

Старі правила вже не діють — це щодня демонструє російсько-українська війна і продемонструють будь-які нові великі конфлікти на тлі переформатування світового порядку. Сучасна війна вимагає нових доктрин. Споглядання на швидкий прогрес і неможливість створити ці доктрини настільки недалекоглядні, що навряд чи дасть змогу позбутися червоних штанів і побачити майбутнє. Тим часом Україна вже відчуває системний тиск, що є результатом впровадження не лише технологій, а й нового доктринального підходу до їхнього застосування, включаючи виробництво і дослідження як частину стратегії. Саме це дає Росії право через відомих посередників висувати ультиматуми і може призвести до цілої низки криз, адже війна на виснаження — це не тільки битви, а й суспільні злами. Головне — хто перший їх спричинить.

Для відповіді на ці виклики актуальним залишається пошук ресурсних і технологічних альянсів, здатних забезпечити виробництво, в тому числі для власних оборонних потреб. Це виробництво має бути доктринально включене у стратегію перемоги, де йдеться не про чарівний зразок озброєння, а про весь необхідний новий арсенал, зокрема цивільного призначення. Україна та Росія перетворилися на полігони в реальному часі, тож аналіз нової логіки війни має допомогти формувати нові доктрини, тактики і стратегії, а передовсім — дати бачення того, як зберігати мир і спокій людей, поки за це платять кров'ю українці.