Ветеран з Волині викував понад 5 тисяч сокир: як ремесло стало справою життя

Шлях до ковальства розпочався ще під час служби: Павло знайшов залізяку, підточив її та опублікував фото у соцмережі. Люди почали питати про вартість, і це підштовхнуло його до серйозного захоплення. До цього він пройшов Революцію Гідності як медик, а з 2014 року у складі батальйону імені Сергія Кульчицького Нацгвардії обороняв Слов'янськ, Авдіївку, Дебальцеве, Станицю Луганську, Попасну та Світлодарськ.

Спочатку майстер працював у невеликому приміщенні, але мріяв про власне обійстя. Згодом придбав ділянку у селі Гайове за 20 кілометрів від Луцька та почав будувати будинок з майстернею за технологією «глиночурка», використовуючи ясен, дуб і вільху. У 2023 році він отримав грант від Українського ветеранського фонду на понад 700 тисяч гривень, додав власні кошти й нині розвиває справу. «Відчуваєш, що немає цієї іскри, і сьогодні я не працюю. Коли приходить натхнення, то береш інструмент у руки, навушники у вуха і працюєш», — розповідає коваль.

Вироби Павла мають попит: сокири на подарунок замовляють військові, політики, дипломати та поціновувачі історії. Одна сокира є у Бориса Джонсона, ще дві — у Валерія Залужного. Для виготовлення він використовує наковальню, болгарки, гріндери та газовий горн. За цей час виробив власний почерк у створенні сокир-барток, також виковує шаблі та мечі, що коштують дорожче. Особливістю кожного виробу є орнамент: від готичного тризуба до цитат Івана Франка та Тараса Шевченка.

Майстер також займається реставрацією зброї — зокрема, відновив кавказький бебут 1914 року, подарований товаришем. Павло переконаний, що головне у роботі — техніка безпеки, тому завжди фіксує метал та одягає захисний фартух. Він мріє перетворити майстерню та територію навколо на реабілітаційний простір для ветеранів, де вони зможуть відновитися через роботу з металом. Після перемоги, за його словами, на українців чекає велике майбутнє, повернення третини тих, хто виїхав, та відбудова міст.