Травматична ампутація: як суспільству допомогти, а не нашкодити

За даними Національного інституту стратегічних досліджень, реальна кількість ампутацій може бути ще більшою. Кожен такий випадок — це не лише втрата кінцівки, а й втрата звичного життя, ідентичності та відчуття власної спроможності. В Україні діють державні та комерційні програми реабілітації, зокрема у Запоріжжі працюють три протезні центри повного циклу. Однак фізичне відновлення — лише частина шляху.

Клінічний психолог і психотерапевт Юрій Дерновий, який працює у професії 16 років, пояснює: людина з травматичною ампутацією проходить етапи проживання втрати — заперечення, гнів, торги, депресію, прийняття. Це втрата звичного функціонування та ідентичності. Психолог зазначає, що навіть після успішної фізичної реабілітації пацієнти можуть закриватися вдома через сором та проєкції про те, що суспільство їх не приймає.

Дерновий наголошує: у перші дні після травми психіка мобілізується, людина може відчувати підйом і вірити у швидке повернення до звичного життя. Але коли реальність виявляється складнішою, ніж очікувалося, настає критичний момент, коли можливий депресивний стан. Важливо, щоб оточення не створювало зайвого тиску, а підтримка була доречною.

Суспільству варто уникати нав'язливої допомоги. Надмірна метушня, спроби щось подати чи відкрити двері можуть підкреслити безпорадність людини, хоча їй часто важливіше відчути: «Я можу сам». Це усвідомлення прискорює і фізичну реабілітацію. Психолог радить: якщо бажання допомогти велике — варто просто запропонувати, а не діяти напролом. Навіть позитивні жести, як-от кивок чи рука до серця, можуть стати тригером, адже невідомо, що людина переживає у цей момент.

Війна пришвидшила «дорослішання» суспільства, і люди з протезами стають частиною повсякдення. Головне — залишатися людяними, давати відчуття безпеки та турботи, але не нав'язувати свою допомогу. Щира і доречна підтримка — запорука того, що людина зможе адаптуватися до нового життя, а не просто фізично відновитися.