Порожня хата на Рівненщині стала етносадибою: що це означає для села

Історія цієї оселі починається в повоєнні роки. Хату звели орієнтовно у 1950-х, після Другої світової війни, а дерево для будівництва батько Марії заготовляв разом зі своїм батьком. У будинку жили дідусь і бабуся жінки — Тимофій та Параска Бачуки, які виховали п'ятьох дітей. Згодом хата перейшла Марії у спадок після смерті двох тіток.

Саме тоді й постало питання, що робити з будівлею, у якій понад двадцять років ніхто не жив. Одна з родичок переймалася, що без господаря стара оселя з часом може просто зруйнуватися. Тож Марія вирішила не залишати її напризволяще, а зберегти — і перетворити на етносадибу.

Ключовою деталлю інтер'єру залишилася стара піч. Її відновили до робочого стану, тож тепер у ній знову готують їжу — зокрема гарбузову кашу та пироги, використовуючи для цього рогачі й коцюбу. У хаті також зберегли вишиті рушники, старовинні предмети побуту та ткацький верстат. Один із рушників належав бабусі Варварі.

На подвір'ї залишилася й столітня груша — ще одна частина старого обійстя. Нині до етносадиби приходять родичі, діти та гості, тож після десятиліть тиші хата знову стала місцем, де збираються люди.

Для села це не лише приватна справа однієї родини. Відновлення таких осель зберігає пам'ять про конкретні родини й водночас створює місце, куди можуть приходити охочі — від сусідів до приїжджих. Це також приклад того, як порожні будівлі в селах можуть отримати нову функцію замість того, щоб зникати з карти місцевості.