Політичні гойдалки: чи реальні вибори під час війни

Місяць після відставки Федорова окреслив два великі політичні рухи. Прихильники умовної «Самопомочі 3.0», включно з антикорупціонерами, отримали лідера, якого їм бракувало. Водночас частина колишніх прихильників Зеленського, що шукали нові політичні проєкти, частково перейшли до Федорова — саме вони є головними донорами цього проєкту.

Заява Федорова, попри зовнішність, не зовсім про вибори. Ймовірно, вона повторює риторику Зеленського 2019 року — про оновлення влади. Вибори — це опція, до якої Федорова штовхає оточення та спонсори, і він погодився грати за цими правилами. Для них це безпрограшна ситуація: якщо вибори відбудуться швидко, є шанс показати результат; якщо ні — можна зміцнити ядро і продовжити тиск на Зеленського.

Публічна дискусія, найімовірніше, зведеться до дилеми для Зеленського: або призначити технічний уряд «народної довіри», де різні актори вестимуть власні політичні ігри, або кількість прихильників дострокових виборів зростатиме. У будь-якому разі це послаблює політичну вагу чинного президента.

Історично основа української держави — силовики та регіональні еліти. Регіональні еліти вже розкладають яйця в усі кошики, очікуючи зміни влади. Головна ж боротьба точиться за вплив на силовиків. На тлі війни це виглядає абсурдно, але можливість відкривати кримінальні провадження залишається потужним важелем. Паралельно з мирними протестами триває складна кулуарна гра. За масштабом вона перевершує те, що було в 2003-04, 2013-14 чи 2019 роках, коли президенти мали більший вплив на силовиків.

Окрема загроза — активне включення Росії в гру «потрібні вибори». Аргументом, зокрема, буде проведення виборів у Думу на окупованих територіях. Влада за менш ніж місяць не зробила нічого, щоб делегітимізувати ці вибори.

Вибори досі не відбувалися з двох причин: страх війни перевищує потребу в них, і рейтинги Зеленського не дають йому шансів на перемогу. Вибори відбудуться, коли страх війни стане меншим за бажання показати владі середній палець.