На Тернопільщині відкрили меморіальну дошку воїну 128-ї бригади Івану Романишину

Іван Романишин захищав Україну у складі роти вогневої підтримки 128 окремої гірсько-штурмової бригади, обіймаючи посаду стрільця-помічника гранатометника протитанкового взводу. Меморіальну дошку встановили на стіні школи села Поділля, де минули його дитячі та юнацькі роки. Про це повідомили у пресслужбі Товстенської громади.

Відкриття зібрало родину загиблого, друзів, педагогів, учнів і жителів громади. Дошку відкрили дружина воїна з донькою, сином та сестрами. Чин освячення провели отці Михайло та Борис. У громаді зазначають, що саме в цій школі Іван здобував освіту, знаходив друзів і будував плани на майбутнє, а тепер його ім'я залишиться на стіні навчального закладу.

Для місцевої спільноти ця дошка — не лише данина пам'яті, а й частина щоденного простору: учні проходитимуть повз неї дорогою на уроки, зупинятимуться, читатимуть ім'я земляка. У громаді наголошують, що головне — не дати часу стерти цю історію, щоб наступні покоління знали, ким був Іван Романишин і якою ціною українці виборюють право жити у вільній країні.

Такі меморіальні знаки поступово змінюють публічний простір українських сіл і міст: пам'ять про загиблих на війні вплітається у повсякденні маршрути — школи, подвір'я, вулиці. Для родин загиблих це часто один із небагатьох способів увічнити ім'я близької людини там, де вона народилася й виросла, а для місцевих громад — нагадування про те, що війна торкнулася конкретних людей, а не абстрактних цифр.

Вшанування пам'яті загиблих захисників залишається одним із чинників, які формують суспільну стійкість під час повномасштабної війни. Історії окремих воїнів, зафіксовані на дошках, у шкільних куточках пам'яті чи в родинних розповідях, зберігають для наступних поколінь розуміння ціни незалежності. Водночас вони ставлять перед громадами й практичні питання: як підтримувати родини загиблих, як говорити з дітьми про війну і як зробити так, щоб пам'ять не залишалася лише формальним ритуалом раз на рік.