Гетьман Дорошенко: від «Сонця Руїни» до московського воєводи

Восени 1665 року Петро Дорошенко очолив Правобережну Гетьманщину, а вже за кілька років фактично об'єднав обидва береги Дніпра, майже відтворивши кордони часів Богдана Хмельницького. Вихований у старшинському роді, він добре розумів політичні механізми свого часу: налагодив стосунки з київським митрополитом Йосипом Тукальським, часто скликав генеральні козацькі ради, щоб послабити вплив старшини, і сформував особисте наймане військо — сердюків, чисельність якого сягала 20 тисяч. Союз із Кримом дозволив завдати поразки полякам і укласти вигідну угоду з Річчю Посполитою, а також організаційно оформити Торговицький полк, закріпивши колонізацію степів на південь від Умані.

Після загибелі лівобережного гетьмана Івана Брюховецького Дорошенко став гетьманом «обох берегів Дніпра». Але втримати владу над усією державою не вдалося: вже восени він мусив вирушити на Правобережжя проти Петра Суховія, залишивши на Лівобережжі наказного гетьмана Дем'яна Многогрішного, який невдовзі перейшов на бік Москви. Частина дослідників пов'язує поспішний від'їзд із чутками про зраду дружини Єфросинії Яненко, але глибша причина — слабкість державних інституцій, через яку кожен впливовий воєначальник бачив себе єдиним законним гетьманом.

У березні 1669 року на раді в Корсуні Дорошенко ініціював союз із турецьким султаном. Посольство старшин уклало з Мехмедом IV договір, в основу якого лягла угода Богдана Хмельницького 1651 року. Константинопольський патріарх Мефодій визнав Тукальського Київським митрополитом — наступне таке визнання сталося лише 2018 року. У Корсунській угоді вперше юридично окреслили територію проживання окремого козацького народу — від Самбора й Перемишля до Севська й Путивля.

Проте реальність виявилася жорстокою. Султан призначив Дорошенка беєм еялета, але за Бучацьким миром 1672 року турки забрали собі Подільське воєводство з центром у Кам'янці, а на контрольовані гетьманом землі рушили татари за ясиром. Два роки Дорошенко провів у міжусобицях, а 1674-го новий лівобережний гетьман Іван Самойлович разом із московським військом пішов на Чигирин. Мешканців Умані та Ладижина, які підтримали наступ, турки оголосили зрадниками: міста знищили, людей погнали в рабство. Це зруйнувало авторитет Дорошенка — його почали вважати турецьким запроданцем.

Остаточно волю гетьмана підірвала загибель митрополита Йосипа. За посередництва кошового отамана Івана Сірка Дорошенко визнав владу московського царя, але Самойлович не збирався терпіти конкурента. У вересні 1676 року, коли турки не могли прийти на допомогу, Дорошенко сам переконав залогу Чигирина скласти зброю, щоб не проливати козацьку кров.

Москва поставилася до нього напрочуд м'яко: колишнього гетьмана зробили воєводою і віддали у довічне користування селище Ярополче. Дружина приїхала до нього з п'ятдесятьма возами майна. Після її смерті 57-річний Дорошенко одружився з 28-річною дворянкою Агафією Єропкіною, яка народила йому чотирьох дітей. Він прожив із нею чотирнадцять років і помер у віці 71 року; його могила досі розташована неподалік Москви, де споруджено каплицю. Дорошенко пережив майже всіх своїх конкурентів і монархів, з волі яких Україну піддали на поталу.

Історія Дорошенка показує, наскільки стрімко може обернутися фортуна: об'єднувач козацьких земель перетворився на проклятого ката рідної землі. Водночас він прийшов у вже розчленовану міжусобицями країну — чи зміг би хтось інший на його місці впоратися краще, ми вже не дізнаємося.