Життя славетних: іронія над біографіями в книзі Володимира Діброви

Видавництво «Основи» випустило збірку короткої прози Володимира Діброви «Життя славетних». Це три оповідання, які досліджують механізми пристосування до радянської системи та опору їй, а також способи фіксації біографій відомих (і не дуже) персонажів минулого. Книга вийшла у 2026 році і вже привертає увагу не лише змістом, а й оформленням: сіра палітурка, нерозрізані сторінки, неприховане переплетення корінця — форма, що доповнює смислове наповнення.

Діброва належить до покоління літературного андеграунду 1970–1980-х років, яке входило в культуру в міжчассі між шістдесятниками та незалежністю. Його іронія місцями вислизає від сучасного читача, адже спрямована на специфічні об’єкти та способи висміювання, характерні для пізньорадянської системи. Автор відомий за романом «Андріївський узвіз» і збіркою «Пісні Бітлз», а його нова книжка грає з форматом серії біографічної літератури, яка існувала в 1960–1970-ті роки під назвою «Життя славетних» (згодом — «Уславлені імена»).

Герої оповідань — представники української творчої інтелігенції XX століття. Один із них безслідно зникає в часи сталінських чисток, інший проживає довге, хоча й сумнівно щасливе життя. У першому оповіданні, «Щоденнику Євстафія Твердоконя», увага зміщується зі славетного митця на молодого вчителя 1970-х, який знаходить його щоденник і перетворює на шкільну методичку сумнівної якості. Вчитель намагається написати роман на основі щоденника, але йому вдається лише замінити «я» на «він», що перетворює його на Борхесового П’єра Менара — автора, який створює того самого «Дон Кіхота» в іншому історичному контексті.

Друге оповідання, «Ченко», розповідає про письменника, який вижив у сталінських таборах, але не зміг написати свій великий текст. Щоб саботувати роботу сексота, він обирає алкоголь і повільне саморуйнування. Головним форматом його біографії стає кримінальна справа, доповнена агентурними донесеннями. Ченко намагається редагувати власну справу, але працівники каральних органів виявляються наполегливішими редакторами.

Діброва нагадує, що українська культура XX століття складається з ненаписаних текстів і знищених творів: романів Валер’яна Підмогильного, творів бойчукістів, поезії Стуса. Їхні біографії ми читаємо як житія мучеників, написані за канонами агіографічної літератури. Але оповідання Діброви — не про мартиролог, а про те, як система перетворює нонконформістів на елементи затвердженого канону.