Незалежність не впала з неба: 100 років боротьби України

У суспільній свідомості часто закріплюється думка, що незалежність 1991 року стала несподіваним подарунком, а не результатом тривалої боротьби. Проте історія свідчить про інше: від революційних змагань 1917–1921 років до масових рухів кінця 1980-х українці постійно відстоювали право на власну державу.

Серед ключових етапів — повстанський рух 1920-х, українізація та трагедія Розстріляного відродження, селянський спротив колективізації та Голодомор 1929–1933 років. Окремо стоять націоналістичний рух зі створенням ОУН у 1929 році, Карпатська Україна 1938–1939 років, діяльність ОУН і УПА під час Другої світової війни, а також повоєнне підпілля на Західній Україні.

У повоєнний період боротьба набула нових форм. Шістдесятники — Іван Світличний, Василь Симоненко, Алла Горська, Ліна Костенко, Євген Сверстюк, Іван Дзюба — та дисидентський рух, включно зі створенням Української Гельсінської групи у 1976 році, тримали вогонь спротиву. Кульмінацією стало національне відродження кінця 1980-х: Українська Гельсінська спілка, Народний Рух України, Товариство української мови, масові мітинги та "живий ланцюг" 1990 року.

До 1988 року Україну називали "заповідником СРСР", але активізація громадських об'єднань — "Зеленого Світу", "Просвіти", "Товариства Лева" та Народного Руху — змінила ситуацію. На початку 1990-х в Україні діяли десятки організацій із мільйонами учасників, які вимагали змін. Революція на граніті та тиск вулиці забезпечили третину пронезалежних депутатів у парламенті УРСР, що зробило можливим рішення серпня 1991 року.

Боротьба за незалежність не завершилася 1991 року — вона триває досі. Ціна, яку платить Україна, залишається високою щодня. Проте досвід столітнього опору показує: попри всі випробування, прагнення до свободи залишається незламним.