Померла донька кримської політв'язненої Олександри Стрілець: що це означає

12 вересня 2026, 13:35 ·221 слівредакція

1,5-річна донька кримської політв'язненої Олександри Стрілець померла наступного ранку після того, як її вперше виписали з лікарні додому. Дитина народилася передчасно з вагою 530 грамів і від народження була в реанімації на штучній вентиляції легень.

Ця історія виходить далеко за межі однієї родини. Олександру Стрілець, яка на момент затримання мала двох неповнолітніх дітей, у серпні 2026 року окупаційний суд Севастополя засудив до 12 років позбавлення волі у справі про «державну зраду». Таке саме покарання отримала її мати Вікторія, яка має розсіяний склероз. За версією російських силовиків, обидві жінки нібито фотографували об'єкти російських військ в окупованому Криму та передавали ці матеріали українським спецслужбам. Справу Олександри суд розглянув за одне засідання.

Окремої уваги заслуговує те, як ця справа розвивалася навколо дитини. Через стан здоров'я новонародженої доньки під час «досудового розслідування» Олександру не відправляли до СІЗО — їй дозволяли щодня перебувати в лікарні поруч із дитиною. Перед вироком вона просила про відстрочку покарання, посилаючись на необхідність постійного догляду за донькою: медики письмово підтвердили стан здоров'я дитини та потребу в присутності матері. Попри це, клопотання не задовольнили, а апеляційний суд залишив рішення без змін.

Після вироку Олександру Стрілець етапували приблизно за 2,2 тисячі кілометрів від дому — до жіночої колонії №5 у Козловці в Чувашії, РФ. З дітьми залишився її чоловік Максим. 10 вересня 2026 року Леру виписали з лікарні, і вона вперше опинилася вдома. Наступного ранку дівчинка померла.

Для України цей випадок — ще один показовий приклад того, як окупаційна система правосуддя працює не як інститут, а як інструмент тиску. Відмова врахувати медичні висновки, швидкість розгляду справи і відправлення матері за тисячі кілометрів від дитини, яка потребувала її щодня, — це рішення, наслідки яких неможливо виправити. Вони ставлять питання не лише про долю конкретної родини, а й про те, скільки ще таких історій залишається поза увагою, поки триває окупація.

Підсумок: смерть дитини, яка так і не отримала належного догляду поруч із матір'ю, — це не нещасний випадок, а прямий результат рішень, ухвалених окупаційною системою. І саме тому ця історія має значення для всіх, хто сьогодні говорить про справедливість і відповідальність.