Національна легенда: чому нагороди в Україні викликають запитання

Державні нагороди завжди були інструментом впливу на суспільство. Ще Цицерон застерігав, що «благодіяння, надані недостойному, я вважаю злочинами». В Україні останніми роками навколо присвоєння почесних звань виникає дедалі більше питань — від критеріїв відбору до відповідності нагород реальним заслугам перед країною.

Особливе здивування викликало присвоєння звання «Герой України» співаку та телеведучому Кузьмі (Андрію Кузьменку). Його творчість можна оцінювати по-різному, але саме нагородження, на думку багатьох, суперечило будь-яким усталеним критеріям. Подібні рішення важко пояснити логікою державної політики, особливо коли звання народних і заслужених артистів отримували люди, чия головна заслуга полягала в багаторічному виконанні пісень російською мовою на олігархічних телеканалах.

У липні 2021 року була започаткована нова відзнака «Національна легенда України». Першими лауреатами стали Софія Ротару, Мирослав Вантух, Іван Марчук, Мирослав Скорик, Тарас Петриненко, Юрій Рибчинський та Анатолій Солов'яненко. Пізніше до них додалися Ігор Поклад, Сергій Параджанов і Ніна Матвієнко. Однак у 2025 році серед нагороджених опинилися ірландський актор Шон Пенн, композитор Євген Станкович та музиканти гурту «Брати Гадюкіни» — Кузьмінський, Крахмальов, Мельничук і Лундін.

Популярність «Братів Гадюкіних» наприкінці 90-х була помітним явищем в українській субкультурі, але чи достатньо цього для звання національної легенди? Це питання залишається відкритим. Водночас поза увагою залишаються артисти, які мають беззаперечні заслуги перед українською культурою: Ірина Федишин, Ілларія (Катерина Середа), Людмила Касьяненко, Іван Красовський, Василь Лазарович та Олег Винник. Чому, наприклад, Потап може бути заслуженим артистом, а Винник — ні?

Підсумовуючи, можна сказати: державна політика у сфері нагород має бути зрозумілою та логічною. Вона має об'єднувати суспільство навколо справжніх цінностей, а не створювати відчуття несправедливості. Інакше нагороди втрачають сенс, а суспільство — довіру до інституцій, які їх присуджують.