Мовна спадщина Франка: які слова ми вживаємо, не знаючи їхнього походження

Наприкінці XIX — на початку XX століття українська літературна мова потребувала активного розширення, щоб обслуговувати не лише побут, а й науку, культуру та публіцистику. Саме тоді письменники й діячі культури почали творити так звані «ковані слова» — авторські новотвори. Іван Франко був одним із найактивніших у цьому процесі.

Дослідники пов’язують із Франком чимало слів, які сьогодні здаються нам звичними або, навпаки, забутими. Серед них — «леніти» (хотіти, бажати), «багателізувати» (не надавати значення), «латво» або «лацно» (легко, зручно), «макулар» (чернетка), «павзувати» (робити перерву), «сажавка» (маленький ставок), «двигнення» (піднесення), «жасний» (страшний) та «магагоні» (меблі з червоного дерева).

Водночас важливо розуміти: не йдеться про те, що Франко одного дня вигадав слово, якого ніхто не знав до нього. Мовознавці зараховують до «кованих» слова, які письменник міг творити сам або ж активно вводив у літературний ужиток і закріплював у своїх текстах. Франко свідомо працював над тим, щоб українська мова могла передавати складні наукові, суспільні та культурні поняття, тому не боявся мовотворчих експериментів.

Іван Франко народився 27 серпня 1856 року в селі Нагуєвичі на Львівщині. Він був письменником, поетом, драматургом, перекладачем, ученим, мовознавцем, громадським і політичним діячем. Захистив докторську дисертацію з філософії у Віденському університеті. Його творча спадщина налічує близько 6000 творів — це понад 100 томів текстів українською, польською, німецькою та іншими мовами. Серед найвідоміших — «Захар Беркут», «Лис Микита», «Украдене щастя», «Перехресні стежки», «Мойсей» та поезії «Каменярі» й «Вічний революціонер».

Сьогодні, згадуючи Франка, варто пам’ятати не лише про його твори, а й про мову, яку він допомагав будувати. Частина слів, які він уживав або творив, уже забута, а інші стали настільки природними, що важко повірити в їхнє авторське походження.