Мостова: журналістика — це розвідка, а не піар

Юлія Мостова, яка працює в журналістиці фактично з моменту відновлення незалежності України, вважає, що сьогодні країні потрібна не лише смілива, а й візіонерська журналістика. За її словами, журналістика — це розвідка, яка має знаходити те, що від суспільства ховають, тоді як піар — це контррозвідка, що приховує інформацію. Головна редакторка «Дзеркала тижня» наголошує, що без пошуку правди та візіонерів Україна ризикує стати донором для інших країн — її розберуть на людей, землю, воду та копалини.

Згадуючи 1990-ті, Мостова зазначає, що тоді журналісти мали фізичний доступ до будь-кого — від віцепрем'єрів до спікера парламенту. Вона розповідає, як могла зателефонувати чиновнику додому через довідкову службу і отримати коментар. Першим поколінням незалежних журналістів, за її словами, доводилося працювати на надзвичайній швидкості, співпрацюючи з західними агентствами, що формувало відповідальність за достовірність фактів. Саме цей досвід згодом привів її до створення аналітичного видання, яке займалося інсайдами, антикорупційними розслідуваннями та спробами зрозуміти реальні процеси у владі.

Серед медіа, які вплинули на країну, Мостова називає «Пост-Поступ» Сашка Кривенка, який бачив Україну не шароварною, а європейською, «Киевские ведомости» — перше комерційне видання з накладом до 700 тисяч, «День» Лори Івшиної, який популяризував альтернативну історію, та «Інтерфакс-Україна» як мірило довіри. Окремо вона згадує перші «Плюси» Олександра Роднянського, які показали, яким може бути якісне телебачення, та «Українську правду», яка після вбивства Георгія Гонгадзе стала однією з веж, що тримаються і досі.

Говорячи про вбивство Гонгадзе, Мостова висловлює версію, що воно могло бути частиною російської операції, спрямованої на те, щоб збити Україну з європейського шляху. Вона нагадує, що в той момент Україна почала рухатися від Росії, і смерть журналіста, відповідальність за яку повісили на президента, фактично відрізала країну від європейського вектора. Водночас вона визнає, що це лише версія, яку важко довести.

Мостова критично оцінює сучасний стан медіа: аналітична журналістика майже зникла, а її місце зайняли емоції та влучні вислови. Вона наголошує на відповідальності аудиторії, яка має підтримувати якісні медіа фінансово, але зазначає, що донати навряд чи стануть системним виходом. Після згортання американського фінансування перспективи якісних медіа вона бачить невпевненими, а штучний інтелект, на її думку, може знищити середній клас у журналістиці.

Підбиваючи підсумок 35 років, Мостова каже, що українська журналістика пройшла шлях від експериментів зі свободою до свідомої потреби в ній. Вона зізнається, що вважає себе такою, що програла, бо у владі не стало менше дурнів і негідників, але наголошує, що медіа можуть зробити більше. Україні, за її словами, потрібні мізки, щоб вибудувати те, заради чого загинуло стільки людей, і не стати шматком території без економіки, ідей та перспектив.