Двічі переселенка з Донеччини: історія художниці, яка відновлює життя в Кропивницькому
35-річна Олена Прохорова народилася у рік незалежності України, пережила окупацію Донецька та блокаду Маріуполя. Нині вона допомагає іншим переселенцям відновлюватися через мистецтво у Кропивницькому.
Історія Олени Прохорової тісно переплетена з новітньою історією України. Вона з'явилася на світ у 1991 році на Донеччині, коли країна проголосила незалежність. Її дитинство припало на період становлення української державності: у 1998 році дівчина пішла до першого класу саме в той час, коли в регіоні почали відкривати класи з українською мовою навчання.
«Тоді в дитинстві я не розуміла, як саме на мене вплине навчання в українському класі. Але коли пройшло багато років, усвідомлюю, наскільки це важливо особисто для мене», — згадує жінка. Після закінчення Донецького художнього училища у 2011 році вона стала свідком стрімкого розвитку рідного міста. Особливо яскравим спогадом для неї залишився чемпіонат Європи з футболу 2012 року, коли Донецьк приймав гостей з різних країн.
У 2014 році життя Олени кардинально змінилося через окупацію Донецька. Найщасливішою і водночас тривожною подією того періоду стало народження доньки Вероніки у 2018 році. «Це були дуже непрості роки. Я бачила, як місто поринало в таку... пітьму. Воно із квітучого, пахучого міста — міста мільйона троянд — перетворювалося на щось сіре та тьмяне», — розповідає вона.
У 2019 році родина виїхала до Маріуполя, сподіваючись на нове мирне життя, але повномасштабне вторгнення РФ у 2022 році змусило їх вдруге стати переселенцями. Переживши блокаду та обстріли, Олена з донькою переїхала до Кропивницького, де вже чотири роки будує нове життя. Сьогодні вона працює фахівчинею з культурних проєктів у центрі підтримки переселенців «ЯМаріуполь», допомагаючи іншим маріупольцям через мистецтво.
«Найцінніше для мене те, що я, як переселенка, можу допомагати іншим маріупольцям відновлюватися емоційно, морально, духовно та культурно», — зазначає Олена. Її улюбленим місцем у Кропивницькому став Театр корифеїв, де вона малює. Одне з полотен вона присвятила зруйнованому драмтеатру Маріуполя.
Жінка мріє про повернення до кордонів 1991 року, адже для неї це особисте: «Найболючіші наслідки — це те, що кожного дня гинуть наші хлопці, наші українці, мирні жителі. Хтось втрачає життя, а хтось залишається скаліченим — емоційно, душевно, фізично». Вона також сподівається, що українські воїни повернуться додому цілими до своїх родин.
