Два роки без доступу: що означає для полонених закриті двері Червоного Хреста
Міжнародний комітет Червоного Хреста вже два роки не може потрапити до українських військовополонених, яких утримує Росія. Це позбавляє тисячі людей єдиного незалежного механізму перевірки умов тримання.
Про відсутність доступу до військовополонених у Росії з 2024 року представник МКЧХ підтвердив у п'ятницю, 18 вересня. За його словами, ситуація не змінюється вже два роки. Президентка Комітету Мір'яна Сполярич піднімала це питання під час візиту до Росії в липні.
Ідеться про тисячі українських військових, які, за наявними даними, перебувають у російських місцях тримання. Слідчі ООН зібрали докази систематичних катувань у таких установах. Російська сторона заперечує катування та інші форми жорстокого поводження з полоненими.
Формально доступ МКЧХ до військовополонених не є жестом доброї волі, а одним із ключових положень Женевських конвенцій 1949 року. Саме ці домовленості покликані обмежити жорстокість війни, а базований у Швейцарії Комітет має відвідувати полонених і перевіряти умови тримання, поводження, харчування та доступ до медичної допомоги. Відмова від таких візитів фактично виводить цілий прошарок людей за межі будь-якого зовнішнього контролю.
Обмеження з боку Росії діють давно. У лютому 2025 року йшлося про понад 180 колоній на території РФ, де утримують українців, тоді як представники організації можуть потрапити лише до окремих із них. Уповноважений Верховної Ради з прав людини Дмитро Лубінець зазначав, що через брак доступу складніше підтвердити саме перебування людини в полоні.
Наслідки цього виходять далеко за межі формальностей. Без візитів неможливо зафіксувати стан здоров'я полонених, передати їм необхідне, задокументувати порушення. Для родин це означає роки невизначеності: людина може вважатися зниклою, хоча насправді перебуває в місці тримання. У травні 2026 року Координаційний штаб повідомив, що щонайменше 375 українців не повернулися з російського полону живими, а на тілах частини загиблих виявили сліди катувань і ненадання медичної допомоги.
Сама Сполярич формулює принцип так: «Якщо ви хочете відстоювати людяність, треба говорити про утримання під вартою і про те, що відбувається у в'язницях». Поки доступу немає, ці слова залишаються радше нагадуванням про зобов'язання, ніж описом реальності.
Підсумок: відсутність доступу МКЧХ — це не бюрократична деталь, а втрата механізму, який мав би захищати полонених від найгіршого. Що довше триває ця пауза, то менше можливостей встановити правду про долю тисяч людей і притягнути винних до відповідальності.
