Від Чагосу до Гааги: як уривок із книги британського юриста показує ціну деколонізації

У центрі оповіді — Лізбі Елізé, уродженка крихітного острова Перос-Баньйос у складі архіпелагу Чагос посеред Індійського океану. Вона щасливо прожила там до майже двадцяти років, аж поки одного весняного дня 1973 року британська влада без попередження не затримала її та не наказала сісти на корабель. Їй дозволили взяти лише одну валізу. «Острів закривають», — сказали їй, не пояснивши причин. Насправді ж ішлося про нову військову базу, яку Британія дозволила побудувати США на острові Дієго-Гарсія, а сам Чагос відділили від Маврикію, перетворивши на окрему африканську колонію — так звану Британську територію в Індійському океані. Близько 1 500 людей, переважно темношкірих, серед яких були й нащадки поневолених робітників плантацій, примусово депортували.

Згодом Лізбі Елізé стала свідком у справі про ці острови в Міжнародному суді ООН у Гаазі. Вона не вміла ні читати, ні писати, тож судді погодилися розглянути її заздалегідь записане відеозвернення. У ньому вона розповіла про втрачену вагітність — дитина народилася мертвою після чотириденного переходу морем у жахливих умовах, — про щоденні сльози та про незгасне прагнення повернутися туди, де поховані її дідусь і бабуся. Її виступ тривав три хвилини сорок сім секунд, і після нього, за словами автора, у Великій залі правосуддя запала тиша, яку наповнював лише ледь чутний звук сліз.

Щоб пояснити, чому ця справа дісталася Гааги аж через п’ять десятиліть після виселення, автор звертається до лютого 1945 року. Тоді в Клівленді Ральф Банч, темношкірий американський урядовець і дослідник британського та французького правління в Африці, виступив із рішучою відповіддю британському експерту Артуру Крічу Джонсу, який пропонував колонізованим народам обирати «повільний поступ під британським пануванням». Банч наполягав: сучасний світ усвідомив, що збереження колоніальної системи таїть велику моральну проблему. Невже один народ має право довічно панувати над іншим? Відповідь була — ні.

Далі автор простежує, як ідея самовизначення пробивалася крізь опір імперій. У серпні 1941 року на борту крейсера «Огаста» біля Ньюфаундленду Франклін Рузвельт і Вінстон Черчилль гаряче сперечалися про колоніалізм. Черчилль заявляв, що «Англія і на йоту не поступиться своїм привілейованим становищем», а згодом у Ялті казав Сталіну: «Кожна п’ядь землі, над якою піднято британський прапор, — недоторканна». Попри це, третій пункт Атлантичної хартії зобов’язав поважати право народів обирати форму правління. Черчилль наполягав, що це стосується лише тих, хто жив «під нацистським ярмом», але в Африці багато хто сприйняв формулювання як застосовне до себе — серед них і молодий Нельсон Мандела.

Кульмінацією стало закріплення принципу самовизначення в Статуті ООН, підписаному в червні 1945 року. Ральф Банч, який домагався цього найбільше, називав конференцію «найінтенсивнішою» з усіх, де йому доводилося бувати, а боротьбу — «важкою на кожному етапі». Колонії у Статуті не згадували: замість цього розділ XI говорив про «несамоврядні території», а стаття 73 зобов’язувала тих, хто ними керує, визнавати інтереси місцевих народів «першочерговими» й сприяти розвитку самоврядування. Формулювання було компромісним, але, як зауважує автор, «хотілося би більшого, але й на таке ми не сподівалися».

Саме ця зародкова норма, закладена у 1945 році, зрештою відчинила двері, у які через десятиліття зайшла Лізбі Елізé. Її запитання до автора після засідання — «Чому нам знадобилося стільки часу, щоб дістатися до Гааги?» — залишається без легкої відповіді. Історія чагосців показує: міжнародне право здатне давати інструменти для захисту прав, але ці інструменти працюють повільно, а ціну цієї повільності платять конкретні люди, які чекають на повернення додому все життя.