Бункер як спокуса: чому війна змушує переоцінювати диктатуру Ходжі

Незалежність Албанії проголосили в листопаді 1912 року, і вже тоді новій державі довелося протистояти грецьким та сербським військам. Під час Першої світової війни на її території побували армії Австро-Угорщини, Італії, Франції, Греції, Сербії, Болгарії та Чорногорії. Таємний Лондонський договір 1915 року передбачав ліквідацію Албанії як самостійної країни. Суверенітет вдалося відновити лише 1920 року, а 1939-го країну захопила й анексувала фашистська Італія. Через чотири роки італійців змінили німці, які згодом відступили під тиском комуністичних партизанів Ходжі.

Цей бекграунд і став фундаментом політики, яку Енвер Ходжа розгорнув після розриву з Кремлем на початку 1960-х. Масове будівництво бункерів почалося після введення радянських військ до Чехословаччини, яке Албанія засудила як імперіалістичну агресію. Ходжа вирішив, що Москва готова атакувати будь-яку соціалістичну країну, і вжив заходів. З'явилося гасло «Кожен мешканець країни – солдат, а народ – армія». Військова підготовка починалася зі школи, загальний військовий обов'язок поширювався на чоловіків і жінок, громадяни від 18 до 56 років регулярно брали участь у зборах. Загалом звели понад 170 тисяч захисних споруд, а столицю оточили 50 концентричних кіл оборонних точок. В окремі роки на цю програму йшло до 20% національного ВВП.

Парадокс у тому, що ці споруди так і не використали за призначенням. У 1990-х за Ходжею закріпилася репутація параноїка й тирана, який розорив злиденну країну. Проте після 24 лютого 2022 року аргументи на його захист почали з'являтися. Постійне очікування вторгнення виявилося не параноєю, а завбачливістю. Тотальна мілітаризація суспільства постала не як зло, а як порятунок, а бетонні укриття – доцільнішими за житлові комплекси й ТРЦ, беззахисні перед дронами та ракетами.

Це один із найсумніших наслідків нинішньої війни. Історичні практики, які, здавалося, остаточно дискредитували себе у ХХ столітті, отримали нове життя. Йдеться не про реабілітацію диктатури, а про те, що російський терор робить модель країни-фортеці, країни-казарми, країни-бункера дедалі практичнішою в очах суспільства. У критичній ситуації згода населення на таку модель може просто не знадобитися — у бункері не буває демократії та ліберальних цінностей, байдуже, де він розташований: у Москві, Тирані чи Києві.